«Блаженний, хто своєї надії не втратив». Такою є тема V Всесвітнього дня дідусів, бабусь і похилих віком, який відзначатиметься 27 липня 2025 року. В четвер, 10 липня 2025 р., у Ватикані оприлюднено послання Папи Лева XIV. Зазначена тема натхнена словами з Книги Сираха.
Про це пише Vatican News.
Дорогі брати й сестри,
Ювілей, який ми зараз переживаємо, допомагає нам усвідомити, що надія є джерелом радості завжди, в кожному віці. Коли ж вона загартовується вогнем довгого життя, то стає джерелом повноти благодаті.
Святе Письмо подає різні приклади того, як Господь залучає до своїх задумів спасіння чоловіків і жінок у похилому віці. Згадаймо Авраама і Сару: будучи вже в похилому віці, їм важко повірити Божому слову, яке обіцяє їм сина. Здавалося, що неможливість народити дитину позбавила їх обнадійливого погляду на майбутнє.
Так само і Захарія реагує на звістку про народження Йоана Хрестителя: «По чому знатиму це? Я бо старий, і жінка моя на схилі свого віку» (Лк 1, 18). Старість, безпліддя, знемога, здається, гасять надію на життя та плідність усіх цих чоловіків і жінок. І навіть запитання, яке Никодим ставить Ісусові, коли Учитель говорить йому про «нове народження», здається суто риторичним: «Як може чоловік народитись, коли вже старий? Чи спроможен же він увійти знову в утробу матері своєї та й народитись?» (Ів 3,4). Але щоразу, перед обличчям, здавалося б, очевидної відповіді, Господь дивує своїх співрозмовників спасенним втручанням.
Похилі віком – знаки надії
У Біблії Бог неодноразово виявляє своє провидіння, звертаючись до людей у похилому віці. Так сталося не лише з Авраамом, Сарою, Захарією та Єлизаветою, але й з Мойсеєм, який був покликаний визволити свій народ, коли йому було далеко за вісімдесят (див. Вих 7,7). Цим вибором Він навчає нас, що в Його очах старість – це час благословення і благодаті, і що літні люди для Нього є першими свідками надії. «Чим же є цей період старості? – запитував щодо цього святий Августин. – Ось Бог відповідає тобі: “О, нехай же підупадає твоя сила, щоб у тобі залишилася моя сила, щоб ти міг сказати з Апостолом: Коли я немічний, тоді я сильний”» (На псалом 70, 11). Той факт, що сьогодні зростає кількість старших за віком, стає для нас знаком часу, який ми покликані розпізнати, щоб добре відчитати історію, в якій живемо.
Життя Церкви та світу, насправді, можна зрозуміти лише у спадкоємності поколінь, й обійми похилої віком людини допомагають нам зрозуміти, що історія не закінчується в теперішньому, не вичерпується швидкоплинними зустрічами і фрагментарними стосунками, а спрямовується в майбуття. У книзі Буття ми знаходимо зворушливий епізод благословення, яке Яків, вже старий, дає своїм онукам, синам Йосифа: його слова надихають їх дивитися в майбутнє з надією, як у час Божих обітниць (пор. Бт 48,8-20). Отже, якщо правдою є те, що немічність старших потребує бадьорості молодих, то так само вірно, що недосвідченість молодих потребує свідчення старших, щоб мудро планувати майбутнє. Як же часто наші бабусі й дідусі були для нас прикладом віри і посвяти, громадянських чеснот і соціальної активності, пам’яті і витривалості у випробовуваннях! Ця прекрасна спадщина, яку вони передали нам з надією і любов’ю, завжди буде для нас причиною вдячності та спонукою бути послідовними.
Знаки надії для людей похилого віку
З біблійних часів Ювілей уособлював час визволення: невільники отримували свободу, борги прощалися, земля поверталася до первісних власників. Це був час відновлення Божого суспільного ладу, в якому зцілювалася нерівність і утиски, що накопичувалися роками. Ісус відновлює ці події визволення, коли в синагозі в Назареті проголошує радісну звістку для бідних, прозріння для незрячих, визволення полонених і повернення свободи пригнобленим (пор. Лк 4,16-21).
Дивлячись на людей похилого віку в цій ювілейній перспективі, ми також покликані переживати разом з ними визволення, особливо від самотності та покинення. Цей рік є сприятливим для здійснення цього: вірність Бога своїм обітницям вчить нас, що в старості є блаженство, справжня євангельська радість, яка вимагає від нас зруйнувати стіни байдужості, в яких часто замкнені люди похилого віку. Наші суспільства на всіх географічних широтах надто часто звикають до того, що така важлива і багата частина їхньої спільноти залишається на узбіччі та в забутті.
Перед обличчям такої ситуації необхідно змінити ритм, що свідчитиме про прийняття відповідальності з боку всієї Церкви. Кожна парафія, кожна асоціація, кожна церковна група покликана стати головною дійовою особою «революції» вдячності та піклування, яку можна здійснити, часто відвідуючи похилих віком, створюючи для них і разом з ними мережі підтримки та молитви, тчучи стосунки, які можуть дати надію та гідність тим, хто почувається забутим. Християнська надія завжди спонукає наважитися на більше, мислити масштабно, не задовольнятися status quo. Зокрема, трудитися задля змін, які повернуть людям похилого віку пошану і любов.
Ось чому Папа Франциск хотів, щоб Всесвітній день дідусів, бабусь і похилих віком відзначався, насамперед, зустрічами з тими, хто є самотнім. І з цієї ж причини прийнято рішення, що ті, хто не зможе цього року приїхати на паломництво до Риму, можуть «отримати Ювілейну індульгенцію, якщо протягом належного періоду часу відвідуватимуть літніх людей, що перебувають у самотності, […] немов би здійснюючи паломництво до Христа, присутнього в них (пор. Мт 25,34-36)» (Апостольська Пенітенціарія, Норми щодо надання Ювілейної індульгенції, ІІІ). Відвідини літньої людини – це спосіб зустрітися з Ісусом, що визволяє нас від байдужості та самотності.
У старості можливо надіятися
У книзі Сираха сказано, що блаженство належить тим, хто не втратив свою надію (пор. 14,2), що свідчить про те, що в нашому житті – особливо коли воно тривале – може бути багато причин озиратися назад, а не дивитися в майбутнє. Однак, як писав Папа Франциск під час своєї останньої госпіталізації, «наше тіло слабке, але, незважаючи на це, ніщо не може перешкодити нам любити, молитися, дарувати себе, бути одні для одних у вірі світлими знаками надії» (Ангел Господній, 16 березня 2025 р.). Ми маємо свободу, яку не можуть забрати у нас жодні труднощі: свободу любити і молитися. Ми всі і завжди можемо любити і молитися.
Любов до наших близьких – чоловіка чи дружини, з якими ми провели більшу частину життя, дітей, онуків, які радують наші дні, – не гасне, коли слабнуть наші сили. Навпаки, часто саме їхня любов пробуджує нашу енергію, приносячи нам надію і втіху.
Ці знаки життєдайності любові, які мають свій корінь у самому Бозі, додають нам відваги і нагадують, що «хоч наша зовнішня людина занепадає, однак наша внутрішня обновлюється день-у-день» (2 Кор 4,16). Тому, особливо як похилі віком, залишаймося витривалими в упованні на Господа. Дозвольмо, щоб нас щодня оновлювала зустріч з Ним у молитві та на Святій Месі. Передаваймо з любов’ю віру, якою ми жили стільки років, у сім’ї та в наших щоденних зустрічах: завжди прославляймо Бога за Його доброту, плекаймо єдність з нашими близькими, розширюймо наші серця для тих, хто є найвіддаленішим, а особливо для тих, хто живе в потребі. Будемо тоді знаками надії, в кожному віці.
Дано у Ватикані, 26 червня 2025
ЛЕВ PP. XIV
