«Бог діє через наші прагнення. Він прищеплює нам прагнення до співчуття, до співчутливої дії», – каже в інтерв’ю для ватиканських медіа професор-богослов Павло Гаврилюк, розповідаючи про свою першу реакцію на новину про початок повномасштабного вторгнення в країні, де він народився та про діяльність організації «Rebuild Ukraine», яку він заснував.
Про це повідомляє Vatican News.
Нещодавно до української редакції Радіо Ватикану – Vatican News завітав професор Павло Гаврилюк, доктор філософії, титулярний професор богословської кафедри університету святого. Томи в місті Сент Пол, штат Міннесота, США, а також диякон Православної Церкви в Америці. Він прибув до Риму на міжнародну конференцію з нагоди 1700-ї річниці першого Вселенського Собору на тему «Нікея і Церква третього тисячоліття: на шляху до католицько-православної єдності», яка була організована Інститутом екуменічних студій «Œcumenicum» та Міжнародною православною богословською організацією (ІОТА), у співпраці з Дикастерією сприяння єдності християн та за підтримки 25 академічних установ. У цій зустрічі взяло участь понад 250 делегатів з основних християнських традицій. Професор Гаврилюк розповів, що ІОТА, яку він очолює, сприяє міжнародному науковому обміну в контексті православної традиції та об’єднує понад 1700 членів, серед який є предстоятелі Церков та богослови з 44 країн. З початком великої війни у 2022 році Павло Гаврилюк створив та очолив фонд відбудови України Rebuild Ukraine. Про це він розповів в інтерв’ю для нашої редакції.
Пане професоре, розкажіть, будь ласка про себе і про Вашу першу реакцію на повномасштабне російське вторгнення в Україну?
Я народився в Києві, в Україні, понад 50 років тому, а потім емігрував до Сполучених Штатів, щоб отримати науковий ступінь з богослов’я. На даний момент я є професором богослов’я та філософії в Університеті Святого Томи в Сент-Полі, штат Міннесота, США. На початку війни моєю першою думкою як громадянина України було повернутися в Україну, взяти до рук зброю і, можливо, померти відносно швидкою смертю в якийсь момент, тому що я думаю, що як снайпер, я стріляю краще з заплющеними, ніж з розплющеними очима. Тому другим найкращим варіантом у цій ситуації було спробувати щось зробити. Я вже мав досвід у неприбутковій діяльності, коли працював у Міжнародній православній богословській організації. Тож я та кілька моїх колишніх однокласників з фізико-математичної школи з Києва вирішили заснувати неприбуткову організацію, щоб допомогти Україні в той спосіб, який був для нас доступним.
Коли розпочалася повномасштабна війна, як Ви внутрішньо пережили і як Ви пояснювали для себе цю ситуацію як богослов?
Звичайно, у кожного з нас бувають моменти цілковитого і повного відчаю. І коли друзі запитували мене, чому я заснував фонд відбудови України, я відповідав, що я почав це робити, з одного боку, бачачи неймовірну мужність людей, які були в Україні і які захищали нашу країну, але також, в певному сенсі, з відчаю і намагаючись зробити щось корисне. Отже, моя думка як богослова полягає в тому, що Бог діє через наші прагнення. Бог перетворює їх. Отже, будь-яке прагнення до співчуття, а особливо, до співчутливої дії – це те, що справді прищеплює нам Бог. Це моє бачення. Але я також можу сказати вам, чого Бог не робить, а саме: Він не використовує Церкву чи віру в інтересах знищення людських життів.
Але також, як богослов, я думав, що я просто покину свою академічну роботу і буду займатися закупівлею турнікетів. Ми, наприклад, купили дві вживані італійські машини швидкої допомоги. Потім ми їх відремонтували і привезли в Україну. Причина, чому ми купили їх уживаними, полягає в тому, що війна знищує дуже багато речей і транспортних засобів. Загалом ми привезли близько 30 машин.
Ми змайстрували два позашляховики. Це такі транспортні засоби, які можуть їздити всюди, полями, лісами тощо. І ми надали понад 10 тисяч турнікетів. Пізніше ми почали постачати набори першої медичної допомоги або IFAK (індивідуальні аптечки). І ми доправили в Україну тисячі високоякісних аптечок військового зразка. Всі ми в США – волонтери. В Україні у нас 77 волонтерів, і ми працюємо з військовими частинами, а також займаємося військовими госпіталями. У нас є невеликий сиротинець у м. Будва в Чорногорії, де завдяки двадцятьом дуже ініціативним українським жінкам приблизно 60-80 дітей отримують освіту з історії, арт-терапії та інших дисциплін.
Ми також досить суттєво допомагаємо дітям, які постраждали від війни. Так, наприклад, ми підтримуємо дітей з «Охматдиту» – Центральної дитячої лікарні в Києві. А також надаємо значну допомогу дітям, які є внутрішньо переміщеними особами і страждають від травм, спричинених війною. Дуже багато дітей перебувають у такій ситуації. Яким чином ми надаємо допомогу? Проводячи уроки суспільствознавства, історії, арт-терапію, спортивні заняття. І просто допомагали в деяких випадках, коли діти потребували медичного втручання… Ми забезпечували для них післяопераційну терапію.
Ми також займаємося так званою тактичною медициною, а це, по суті, навчання цивільних і захисників України тому, як не загинути. Іншими словами, надати турнікет, який зупиняє інтенсивну кровотечу – це одне, але навчити людину користуватися турнікетом – це ще краще. Це схоже на те, що якщо ви збираєтесь дати людині Біблію, то краще провести з нею біблійні заняття. Тож ми намагаємося забезпечити і те, і інше. Наразі ми займаємося насамперед освітою цивільних осіб. Ми навчили понад 60 тисяч людей користуватися найважливішими речами. Ці знання можуть стати справою між життям і смертю.
Отже, за три роки ми зібрали майже 1 мільйон доларів. Звичайно, в перший рік люди були надзвичайно відкритими, і більша частина цієї суми, понад півмільйона, була фактично зібрана на той момент. Другий рік був складнішим, частково через певну втому від співчуття. Я не знаю, скільки зборів коштів я провів загалом. Клуби, будинки для літніх людей, мистецькі спільноти, десять університетів, багато церков, з якими я мав зв’язки. Я просто зателефонував 600 друзям, і жоден не сказав «ні». Отже, я просто дзвонив людям і просив їх про допомогу.
Допомогу, яку Ви збираєте для України приходить від жертводавців зі Сполучених Штатів Америки. Чи протягом періоду цієї війни змінювалась готовність американців жертвувати гроші на допомогу Україні?
Насправді, ми бачимо, що за останній рік пожертв стало значно більше. [ Ред. Пожертви зросли через те, що свідомі американці, побачивши зменшення допомоги від уряду, вирішили компенсувати це особистими пожертвами]. Я планував непомітно закрити свою неприбуткову організацію через кілька років. Але тепер я точно не зроблю цього, тому що вона працює належним чином. Вона невелика, але ми дуже ефективні і продуктивні. Зараз ми приносимо десь 95-96 центів на долар [ред. лише 5%-4% йде на покриття витрат на діяльність]. І це тому, що більшість з нас відносно добре оплачувані у своїх професіях. Отже, все, що я роблю для Rebuild Ukraine та IOTA, насправді є волонтерською роботою. У Сполучених Штатах ми всі волонтери. В Україні є ІТ-інженери та професіонали, яким ми компенсуємо витрати, тому що розуміємо, що умови відрізняються.
Ви були в Україні та бачили все на власні очі. Ви сам українець, а також вже довший час живете на Заході. Тепер в Ювілейному році, який є роком надії, розкажіть, чим є для Вас надія? Чим є надія для українців?
Моя головна надія і надія всіх в нашій організації Rebuild Ukraine, яку ми створили, полягає в сподіванні, що ця війна закінчиться до кінця цього року. Я маю на увазі, що ми всі надіємося, що це станеться. Я думаю, що вона може закінчитися лише за умови рішучої та об’єднаної протидії. І ця відповідь має виходити від головних європейських держав, а також, сподіваюсь, за послідовної підтримки з боку Сполучених Штатів. Отже, я маю надію, насамперед, на відновлення миру, але водночас я знаю, що країна залишиться зі ранами на довгі роки. І я думаю, що відбудова і зцілення триватимуть десятиліттями. Але я надіюся, що Україна відродиться як фенікс з попелу. І саме тому для Rebuild Ukraine ми обрали логотип фенікса, що відроджується з попелу. З самого початку ми думали про це, як про хрест України, але також, зрештою, і, сподіваємося на її воскресіння як нової країни з набагато більшою ясністю того, що вона відстоює, набагато більшою ясністю її орієнтації на основні права людини та фундаментальні цінності, а також її власну цінність, тому що на даний момент вона є захисником демократії у західному світі. Україна відстоює те, що, на її думку, варто боронити ціною власного життя.
