В інтерв’ю для Радіо-Ватикану – Vatican News отець Олександр Зелінський, ОМІ, директор Католицького медіа-центру та українського відділення Телебачення Віковічного Слова (EWTN), та отець Сергій Захарченко, ОМІ, який працює в цьому телебаченні, розповіли про особливості їхньої діяльності, про виклики, пов’язані з війною.
Про це повідомляє Vatican News.
Події, що відбулися в Католицькій Церкві останніми тижнями, пов’язані з відходом до вічності Папи Франциска та обранням його наступника Лева XIV, привернули увагу всього світу. Традиційні і нові медіа дають змогу дедалі більшій кількості людей не лише слідкувати за такими подіями, але й брати в них активну участь. Також і українці, попри те, що страждають від війни, проявили значне зацікавлення цими подіями, слідкуючи за ними в різних медіа і коментуючи їх на різних платформах.
Однією із католицьких медіа структур, завдяки яким українці могли долучитися до цих історичних подій, є Католицький медіа-центр, разом з українським відділенням Телебачення Віковічного Слова (EWTN).
Нещодавно керівництво і працівники цієї структури, під час свого паломництва до Риму з нагоди Ювілейного року, завітали до української редакції Радіо-Ватикану – Vatican News. Їхній директор отець Олександр Зелінський, ОМІ, та отець Сергій Захарченко, ОМІ, який працює в Телебаченні Віковічного Слова (EWTN), розповіли про особливості їхньої діяльності, про виклики, пов’язані з війною, та про те, як вони намагаються плекати надію в людських серцях в цей важкий період.
Три напрямки діяльності
Отець Олександр Зелінський, зазначив, що тепер діяльність їхньої структури має три напрямки: офіційна сторінка Римсько-Католицької Церкви в Україні, щомісячний дитячий часопис «Водограй» і український відділ католицького Телебачення Віковічного Слова EWTN, яке поширене в усьому світі, і також вже тринадцять років веде мовлення українською мовою. На цих трьох напрямках постійно працює з десяток осіб, а крім цього є теж багато співпрацівників, яких вони залучають до певних проектів чи до виконання певних завдань дистанційно, пов’язаних, наприклад, з веденням веб-сторінки чи з виданням дитячого журналу.
Нести Добру Новину через ЗМІ – добра справа
Отець Сергій Захарченко, так само, як і отець Олександр, належить до Згромадження Облатів Непорочної Марії. Саме це згромадження опікується українською версією Телебачення Віковічного Слова (EWTN Україна) від початку її існування (2011 р.). Отець Сергій, який перед тим здійснював своє служіння у Полтаві, на пропозицію свого тодішнього настоятеля (тепер єпископа-помічника Камʼянець-Подільської дієцезії) Радослава Змітровича, став одним із перших, хто працював на цьому телебаченні.
«Я тоді два роки працював у медіа, а потім – в інших місцях на парафіях, і минулого року знову повернувся, – розповідає він. – Вважаю, що це добра справа, коли ми можемо також завдяки ЗМІ, телебачення, радіо нести Добру Новину. Ми дуже часто зустрічаємося зі свідченнями людей, які говорять, що духовний зріст, якого вони прагнуть, серед іншого, досягається також і через те, що вони можуть послухати або подивитися передачу, взяти участь у Cлужбі Божій. Наприклад, коли прийшла пандемія і храми були зачинені, люди цінували можливість переживати Службу Божу, дивлячись трансляцію. Звичайно, що бракувало того, щоб наживо бути в храмі і прийняти Святе Причастя, але це був порятунок. А також, наприклад, для хворих людей, які не можуть вже приходити до храму, як наприклад, одна з парафіянок, коли я працював в Полтаві: її дочка включала їй Службу Божу на Телебаченні Віковічного Слова, а сама їхала до храму. І дуже часто в коментарях під трансляцією, коли ми транслюємо Службу Божу або Розарій з Лурду, чи інші програми, люди пишуть слова вдячності за цю можливість. Тому однозначно варто це робити і це є дуже добра справа».
Заохочувати людей шукати те, що збагачує внутрішньо
Католицькі медіа в Україні є досить новим явищем, бо сама Церква отримала змогу повноцінно розвиватися лише після відновлення незалежності. Але українські католики, і не лише католики, стають дедалі активнішими як у використанні, так і у створенні медійних ресурсів, що пропонують передачі як інформаційного, так і євангелізаційного змісту.
«Те, що Католицька Церква є присутня в медіа, є дуже важливим для сучасного світу, – зазначає отець Олександр Зелінський. – В контексті, в якому є різноманітність, великий вибір, ми маємо нести в світ Добру Новину та цінності. Й, звичайно, ми бачимо, що сьогодні люди дедалі більше це цінують і з цього користають. Але одночасно, перед нами також постає виклик, щоби вчити і заохочувати їх до того, щоб вони користалися з того, що їх насправді наповнює і збагачує. Тому, серед іншого, ми займаємося також промоцією католицьких медіа. В Україні вже є багато різних вебсайтів, і структур, які займаються євангелізаційною діяльністю через медіа. І нашим завданням, як Католицького медіа-центру і католицького Телебачення Віковічного Слова, і нашим прагненням є те, щоби якомога більше людей сьогодні з цього всього користало. Ми присутні також в соцмережах, де поширюємо різний контент, їздимо теж по різних парафіях, де презентуємо, наприклад, документальні фільми про ці парафії. Ми самі виготовляємо такі документальні фільми про історію, про сучасність цих парафій. Чи документальні фільми про різні ордени і згромадження. Кілька місяців тому ми розпочали проект зйомки передач для молоді і разом з молоддю. Йдеться про інтерв’ю, в яких ми хочемо показати молоде обличчя Церкви, сучасних молодих людей, які, які є віруючими, католиками, і які, одночасно, займаються різними видами діяльності, наприклад, працюють викладачами, лікарями, чи акторами. І вони діляться своєю вірою. Ми бачимо, що це є важливо і потрібно».
Нести добро, яке не завжди «крикливе»
Отець Олександр зауважив, що вони стараються уникати спокуси, якій часто піддаються сучасні медіа: «ловити» людей, тобто привертати їхню увагу через сенсації, скандали. «Бо, з одного боку, люди, звичайно, на це “ловляться” і цього потребують і шукають, але, одночасно, це не завжди несе за собою якусь цінність, збагачення, – пояснив він. – І навіть якщо ми здобудемо якусь кількість людей, але не завжди плоди є тими плодами, які Господь хоче бачити. Тому, з одного боку, ми маємо бути цікаві, сучасні, маємо розвиватися, наскільки це можливо, і користати з цих засобів, з яких сьогодні користають масмедіа, але, одночасно, мусимо також пам’ятати, що ми несемо цінності, ми несемо добро, яке не завжди, можливо, є крикливе, популярне, сенсаційне й скандальне. Але маємо бути впевнені, що це є щось, що насправді цінне».
Виклики, які принесла війна
Відключення світла, повітряні тривоги, новини з фронту, новини про рідних, близьких, знайомих – це дуже тяжкі моменти життя, які, як і всі люди в Україні, переживають наші співрозмовники. «Я особисто трохи призвичаївся до цього в тому плані, що я десь знаходжу сили, – ділиться отець Сергій. – От ми як монаша спільнота, молимося кожного дня, зранку, ввечері, і я дякую Богові, що є ці сили. Ми маємо продовжувати. Також нераз ми бачили, що хтось з військовослужбовців теж залишає свої коментарі під нашою працею. І тоді я розумію, що наша праця має тривати. А водночас, я пам’ятаю також, що один із наших співбратів, тобто місіонер облат, є капеланом у військовій частині, і йому є складно, йому тяжко, і я особисто дивлюся на його служіння, і це мене теж надихає. Тому зранку встаю… іноді буває, що ми чуємо вибухи, йдемо спати, і не встиг покласти голову до подушки, а вже чуєш вибухи і бачиш світло з вікон, бо ППО збиває дрони іракети. Ми в такій реальності живемо щодня. Буває, день-другий спокійно, але буває, що кожної ночі дуже гучно. І десь черпати сили, з одної сторони, дуже складно, але ми продовжуємо. Я в певному моменті зрозумів, що будь що буде, встаєш зранку і йдеш робити свою роботу. І якщо ця робота комусь приносить полегшення, приносить результат, значить варто наступного дня знову вставати і робити свою роботу».
«Іноді буває складно, але надихає зустріч з людьми»
Отець Сергій, як і більшість дикторів, легко помічає зміни у власному голосі, які залежать від різних обставин, серед яких – хвилювання. «Коли я, наприклад, знаю, що мій двоюрідний брат теж на війні, – ділиться він, – і тим більше, що він пережив дуже складне поранення, і якщо би не бронежилет, то його б не було в живих. Я знаю, що багато наших воїнів у той момент, коли відправляю Службу, коли молюся, коли молимося спільно, то в дану мить хтось наше життя оберігає на фронті, хтось, хто керує ППО, яке захищає Київ. Є хвилювання… Іноді буває, що усвідомлюєш: “Я сьогодні прокинувся, а за чотири кілометри від нашого помешкання в будинок прилетіла ракета і, на жаль, кілька родин загинуло… Насправді, думаючи про це, іноді буває складно, іноді буває так, що вже немає слів, щоб щось сказати: просто скажеш пару слів, і продовжуєш молитися».
Ці важкі моменти священикам та іншим працівникам Католицького медіа-центру та Телебачення Віковічного Слова допомагає долати вдячність їхніх читачів та глядачів. “Вони дуже радіють побачити наживо тих, кого бачили в телебаченні, – каже отець Сергій. – І коли ти спілкуєшся наживо, бачиш, що у того чоловіка, у жінки діти на війні, брати і сестри, і всі переживають те саме, що і ми. Але водночас надихає те, що вони не покидають віри, не покидають Бога, вони в неділю йдуть до храму, вони моляться. Вони переживають цю ситуацію разом. І дуже величезна кількість свідчень, які ми всі чуємо, що якби не віра в Бога, якби не молитва, якби не відвідини до храму, якби не те, що дуже багато священників, сестер-монахинь через своє свідчення, через проповіді показували, що самі мають цю велику надію і довіру до Бога, то було би важко пережити критичні ситуації, які, зрештою, продовжуються».
Практична сторона праці під час війни
Перед отцем Олександром в час повномасштабної війни постав ще один серйозний виклик: організація діяльності цієї медійної структури, яка між іншим, має свій осідок в Києві. Він розповів, що на початку війни деякі працівники були змушені виїхати, деякі з них потім вже не повернулися з-за кордону. «Пізніше, після кількох місяців, наша праця налагодилася, і ми далі продовжуємо свою діяльність, – зазначає він. – Але, звичайно, що є певні складнощі. Наприклад, деяких працівників покликали на фронт. Інколи ми не знаємо до кінця, коли і що може статися. Під час дня кілька разів може бути оголошена повітряна тривога чи часом хтось із наших працівників мусить поїхати на трансляцію богослужіння, а тут почалася повітряна тривога, і не можна переїхати через міст і він змушений десь чекати в метро, тому що іншим способом не може дістатися до того місця. Тобто з практичного боку є, звичайно, інколи певні складнощі. Вони не дуже сильно впливають на нашу працю, на наше служіння, бо ми вже якось навчилися в цих умовах жити, на них реагувати».
Дивитися з надією в майбутнє, попри все
Отець Олександр підкреслює, що попри всі труднощі, вони «покликані бути людьми надії». «Навіть цей Ювілейний рік має гасло “Паломники надії”, і він, як на мене, дуже підходить до цього часу війни, який ми переживаємо, переживає наш народ. – підкреслює він. – Тому що те, що справді дає нам сили, – це глибока надія. Бо уже кілька років триває війна, і справді, люди вже дуже втомлені, кожному хочеться, щоби ця війна вже завершилася. І, можливо, інколи вже є якісь надії на різних політичних лідерів, і здається, що вже ось-ось близько має бути кінець, вже має бути завершення війни, а вона далі продовжується. Й інколи навіть здавалось би, що вже втрачається віра і надія на те, що це завершиться. Не дивлячись на все це і не дивлячись на те, що нас ще чекає після війни, тому що наслідки, звичайно, теж не будуть легкими, попри це все для нас, християн, дуже важливо бути людьми надії і вірити, що це все – в Божих руках. Важливо вірити, що Господь нас супроводжує і буде супроводжувати в різних обставинах нашого життя, що б не відбувалося, і що Він здатний навіть найбільше зло чи трагедію перемінити на щось, що буде добрим. Це не означає, що щось, що є злом, є добро, але ми віримо, що навіть ці наслідки війни, з якими ми зустрічаємося сьогодні, і ще будемо зустрічатися, можливо, протягом багатьох років чи навіть десятиліть, не мають нас знеохочувати, це не має спричиняти в нас того, що ми будемо втрачати надію і віру, це не має спричиняти того, що ми будемо вважати, що вже все втрачено і нема сенсу думати про майбутнє. Ні, ми маємо жити тим днем, який сьогодні нам Господь дає, і дивитися з надією в майбутнє. На мою думку бути людьми надії – це щось дуже важливе і потрібне для нас під час цієї війни, але також і для того, щоб і людям допомагати і нести це послання, що ми маємо жити цією надією, яка походить з нашої віри».
«Бог якось діє в такий спосіб, який тільки Йому знаний»
Наші співрозмовники – богопосвячені особи, священники. Зерна християнської надії вони сіють і бачать також під час здійснення священничого служіння. «Це ситуації, в яких ти бачиш, що військовий, який прийшов до сповіді, посповідався, виходить і дякує за те, що він міг посповідатися, – ділиться отець Сергій. – Ти бачиш, що він виходить такий розпромінений і задоволений, що він чекав на це. Таких знаків, на перший погляд, маленьких, є величезна кількість. Розмова з матір’ю, дитина якої є в полоні… І от вона приходить, повністю розбита, і я розумію, що перша і найважливіша річ, яку я можу зробити, – це просто присвятити їй час і вислухати. І був такий випадок, що я слухаю і молюся: “Прийди, Святий Духу!”. Бо я не знав, що я маю сказати. Що я маю сказати? Я цілковито розумію, що це боляче. Я розумію, що мати, яка сподівається побачити знову свого сина, її серце, мати чи батька, болить. І от я слухав, слухав, а потім ми почали розмову. Розмова закінчилася, і вона теж виходить вже людиною з надією. Тобто виявляється, що в таких простих ситуаціях ти трошки присвятиш часу, і розумієш, що через тебе Бог якось діє в такий спосіб, який Богу тільки знаний: одне речення, одне слово для такої людини є допомогою. Це також ті моменти, коли ми для військових організовували різну допомогу, наприклад, привозили одяг чи їжу, а вони говорили: “Ви моліться за нас, а ми тут будемо”. І коли спілкуєшся з дружинами, чоловіки яких на фронті, коли спілкуєшся з матерями, діти яких на фронті. І приходить твоя парафіянка, і каже: “Отче, я божеволію”. І все, що ти робиш, – сидиш і спілкуєшся, просто слухаєш і спілкуєшся. Вона повертається додому, і каже: “Стало легше”. Я просто додам, що ми, незважаючи на те, що працюємо на телебаченні, ми не відірвані від спілкування з людьми і з парафіянами, тому що і отець Олександр, і я працювали в парафії, і так само тепер, працюючи в телебаченні, ми іноді їдемо в якусь парафію, допомагаємо, сповідаємо, проголошуємо реколекції».
Багато подібних розмов і зустрічей мав також і отець Олександр. «Я, особисто, захоплююся вірою цих людей, – каже він, – цих матерів, сини яких на фронті чи які втратили своїх синів, рідних, цих дружин, які втратили свого чоловіка. З одного боку, вони переживають цей біль і це по-людськи переживати біль втрати, смуток, але одночасно, вражає те, наскільки їх лікує віра, яку вони мають в серці, наскільки вона є для них підтримкою і силою. Навіть недавно я чув розповідь від однієї матері, яка дуже сильно хвилювалася за сина, і вона каже: “Я почувалася дуже безсилою. Я нічим не можу допомогти, і сама нічого не можу зробити, хоча я вважала себе завжди такою діловою, що я завжди все можу вирішити, все організувати. А тут я почуваюся безсилою. І те, що дало мені силу, це те, що я помолилася, звернулася до Бога, немов би відчуваючи, що ні на що інше я вже не можу покладатися. І єдиний, на кого в цій ситуації можу покладатися, і той, який дає підтримку, надію, силу – це Бог”. Через цю молитву до Нього вона знайшла опору, підтримку в цій ситуації, яку переживала і в якій почувалася безсила. Але саме молитва була для неї такою силою».
