12 травня 2025 року у київській катедрі св. Олександра була відслужена Свята Меса з нагоди Неділі Доброго Пастиря, яку очолив єпископ-ординарій Київсько-Житомирської дієцезії Віталій Кривицький SDB.
Про це пише Київсько-Житомирська дієцезія.
Звертаючись зі своїм словом до вірних, владика зауважив, що саме ця неділя – перша після обрання Папи Лева XIV, який є верховним пастирем для всієї Церкви тут, на землі, і закликав молитися за нього.
У своїй проповіді єпископ Віталій також торкнувся таких ключових тем, як вміння розпізнавати Доброго Пастиря з-поміж лжепастирів, сміливість цілковито ввіряти Йому себе, а також Тиждень молитов за покликання, який розпочинається цією неділею.
Ось основні тези, з якими єпископ Віталій звернувся до люду Божого цієї неділі.
Господь вказує нам на те місце, до якого провадить свій народ. Дивлячись на цей світ, на його несправедливість і недовершеність, що є наслідком первородного гріха, ніхто не хотів би залишитися у такому світі назавжди. Господь веде нас до того світу, до того порядку, автором якого є Він сам. Оскільки сьогодні цей порядок недосяжний повною мірою, слід просити Господа, щоби Він встановив цей порядок у наших серцях, щоб на різних етапах свого життя ми були до нього якнайближчі.
Я хотів би наголосити, що там, у тому мирі Господньому, у Його Царстві, є люди, що «вибілили свої одежі у крові Агнця». Це люди, які пройшли через великі випробування, і вже осягнули мету, поставлену перед нами.
Коли апостоли проповідують Христа Воскреслого, вони зустрічаються з певною протидією. Коли Боже слово проповідується у цьому світі, відбувається реакція князя світу цього, що ми й бачимо на сторінках Діянь апостолів. Тут є важливий момент: коли поруч із ними з’являються люди, що не приймають Доброї Новини, апостоли обтрушують ноги на знак того, що не мають нічого спільного з цими людьми. З одного боку ми бачимо людей, які радіють, що вигнали апостолів (залишившись при цьому без Господнього миру), а з іншого – апостолів, які не надто журяться своїм вигнанням, адже й Христос був так само з багатьох місць гнаний; натомість вони, залучені до дороги спасіння, переповнені радістю, велике-бо діється у їхньому житті.
Сьогоднішнє Євангеліє показує нам Христа, що називає себе Добрим Пастирем, чий голос знають Його вівці. Контекстом цих слів є розмова Христа з євреями, які Його не приймають. Коли раніше вони питають Ісуса: «То скажи, чи ти Месія, відкрий нам це явно», Христос говорить: «Я вже відкривав вам це, але ви не приймаєте». Як антитезу Він представляє своїх учнів – як овечок, що прямують за Добрим Пастирем, незважаючи на те, що Його слова часом бувають незрозумілі, що вони закликають до великих перемін у житті. Але ці вівці довіряють своєму пастиреві, і Христос говорить, що ніхто не зможе вирвати їх – або, як у нашому перекладі сказано, вкрасти цих овечок з Його руки.
Варто щоб сьогодні кожен із нас спитав себе у глибині серця: «Яка рука провадить мене сьогодні? Чи це одна рука, чи може їх декілька?» Спитав себе: хто мій істинний провідник? На кого я – в лапках і не в лапках – підписаний (не обов’язково у соцмережах)? Чи насправді я зав’язаний на Бозі? Треба переконатися, що ми «підписані» саме на Доброго Пастиря, який провадить нас до кращих нив і тихої води.
Сьогоднішня неділя також розпочинає тиждень молитов про покликання до священства і монашества. Ісус казав: «Просіть про цих робітників, бо великими є жнива», маючи на увазі, що вони не прийдуть самі – про них треба просити. Треба благати Бога, щоби Він торкнувся сердець молодих – а у певних моментах і немолодих – людей, запрошуючи їх до служіння.
Кожна людина, яка обиратиме для себе цю дорогу, вочевидь буде мати певні спокуси. Хтось намагатиметься викрасти цю овечку з руки Доброго Пастиря. Тому ми молимося за молодих людей, про дар розпізнання у них цього покликання, щоби людина у своєму серці відкрила: «Так, Господь мене кличе. Так, мене тягне до цього служіння. Так, саме в цьому служінні я зможу осягнути вічне життя сам – і привести за собою інших».
Я мушу зазначити, що після певної «духовної весни», яку ми переживали тут у 90-х та 2000-х роках, тепер ми починаємо переживати певний голод покликань. Протягом останніх двох років ми приймаємо у свої семінарії або дуже мало – або, якщо говорити про ворзельську семінарію, ми не прийняли жодного семінариста. Так, великі корективи у життя кожного із нас внесла війна, але є й багато інших приводів: умовно комфортне життя, яким живуть сьогодні люди, егоцентризм, що проповідують певні «пастирі» – і тут я не казатиму, що вони добрі: світ має замикатися на мені, все має служити мені, я є центром цілого всесвіту. Така егоцентричність не здатна спонукати людину до служіння.
Тож я дуже прошу і закликаю до молитви за покликання, бо для нас критично важливо, чи буде кому стояти біля цього вівтаря через 10-20-30 років. Я вірю, що Господь пошле своїх робітників, але чи зможуть вони зробити все, що Він насправді запланував? Чи зможуть дійти до кожного хто потребує навернення, кому потрібно відкрити Господню любов?
Руки звичайних земних пастирів – це продовження тих рук, про які говорить Господь. Але вони не мають права обмежуватися стінами храмів і нашими структурами: парафіями, монастирями, навіть харитативними ініціативами. Кожен із нас має бути цим продовженням, має бути тим, хто проголошуватиме Євангеліє там, де він є, щоб уже потім, як буде потреба, привести священника. Тож просімо у Господа відваги цілковито довіритися нашому Пастирю, щоб з-поміж усіх ми могли вибрати саме Доброго Пастиря – Господа, який веде нас до спасіння.
