Історія, що складається з листів і зустрічей між Папою, пастирем для всіх, і Денисом Колядою, протестантом, свідком жахів війни. Зв’язок, що виник після критики юнака на адресу Папи й розвивався через постійне листування та 25 зустрічей у «Домі святої Марти».
Про це повідомляє Vatican News.
Перед зустріччю – протистояння. Перед тим, як відбувся обмін приблизно 80 листами духовного супроводу в період війни, перед 25 зустрічами в «Домі святої Марти», перед встановленням стосунків духовного батьківства й досягненням такого рівня довіри, щоб у відповідь на критику, отриману в Україні через певні його висловлювання, заявити: «Ви не маєте права казати, що я не люблю Україну», – між Папою Франциском і Денисом Колядою, 30-річним українцем, сталося, власне, протистояння. Юнак із Канева, маленького міста на Дніпрі, поділився з ватиканськими медіа своїм свідченням у ці дні скорботи через смерть Папи, зазначивши, що єдине його бажання – вшанувати того, хто став для нього батьком і провідником у найтемніший період для його країни.
«Коли почалося широкомасштабне вторгнення в Україну, я передав Папі Франциску листи від дітей через аргентинського пастора Алехандро, його старого друга з Буенос-Айреса. Слова страху, втрати, молитви за мир… Незабаром після цього я почув деякі висловлювання Папи про війну. Вони мене ранили. Не тому, що він хотів завдати болю, а тому, що ми, в Україні, жили в епіцентрі страждання. І навіть добре слово, якщо його не пояснити, може різати, як ніж. Я написав йому щирого, навіть жорсткого листа, який завершувався словами: “Україна ставить Вам питання, яке стояло перед Петром: “Симоне, сину Йонин, чи любиш мене?”. Я не очікував відповіді. Навіть не надіявся. Кому потрібен ще один голос з країни, де всі кричать? Але вже наступного дня Папа відповів. Просто, без дипломатії: “Приїжджай. Хочу, щоб ти розповів мені це особисто. Мені потрібно почути це від тебе”».
Право й обовʼязок захищатися
І Денис справді приїхав до «Дому святої Марти», син протестантської родини, колишній студент Українського католицького університету. Він поїхав туди не без побоювань, але з цікавістю – побачити Папу, який завжди здавався йому «пастирем, що ніколи не боявся слухати навіть тих, хто наближався до нього з болем і докорами».
«Так почалася наша історія. Це не була аудієнція, а зустріч між раною і серцем, які шукали діалогу. Того дня я прибув із невеликою групою: я, мій учитель Мирослав Маринович (колишній політичний в’язень ГУЛАГу), пастор Алехандро і кілька друзів. Ми нічого не принесли з собою, крім надії, що нас почують. І Папа прийняв нас, приділивши півтори години. Але найважливішим не був час, а спосіб, у який він слухав. Не захищаючись і не виправдовуючись. Він слухав, нахиляючись вперед, запам’ятовуючи імена, ставлячи запитання, просячи пояснень. Він розповідав нам про свого вчителя – владику Степана Чміля, українського священника. І того дня він сказав просту, але для мене дуже важливу фразу: “Українці мають не лише право, а й обов’язок захищатися. Бо той, хто не захищається, наближається до самогубства”».
Стурбованість долею солдатів, полонених, вдів, дітей
З молодим Денисом, якого Папа жартома прозвав «протестант-уніат», історія розвивалася й після тієї зустрічі. «Дай мені свою адресу. Я тобі сам напишу», – пообіцяв йому Папа. Так почалося листування – приблизно 80 листів, які юнак зберігає вдома як особистий скарб.
«Я розповідав йому про те, що відбувається на фронті, ділився історіями солдатів, полонених, капеланів, вдів, дітей. А він… пам’ятав. Пам’ятав імена. Питав про них. В одному з листів він написав: “Як почувається Геннадій?” (український військовий капелан). А як його дружина? А ті діти? Вони живі після бомбардувань?”».
Несення хреста
Крім листів між Папою Франциском і цим «дорогим хлопцем», як він його називав, у Ватикані відбулося 25 зустрічей. Вони ніколи не були публічними, відбувалися лише з однією метою – почути одне одного: історія Дениса і розповіді про народ серед війні, які він доносив до Папи, та слова пастиря, отця усіх. «Справжня присутність, мовчазна, вперта».
«Коли я був переповнений злістю, гнівом людини, яка щодня бачить, як гинуть діти, руйнуються домівки, втрачається надія, я писав йому. І не завжди помірковано, іноді жорстко і відчайдушно. Він завжди відповідав: “Не неси свого хреста сам. Навіть Христос потребував допомоги Симона”, – повторював він мені не раз. Наче знав, що я ще падатиму, що захочу втекти з цього поля болю. І в тих словах я знаходив силу залишитися. Я добре пам’ятаю одну з наших розмов. Я бачив, як сильно він втомився. Тоді я порадив йому: «Дорогий Отче, не несіть свого хреста самі. Хрест також несе тягар солідарності з отарою».
«Я грішник, але ви не маєте права казати, що я не люблю Україну»
Є ще одна фраза, яку Денис Коляда ніколи не забуде. Це був момент, коли в Україні багато хто різко критикував Папу Франциска за деякі його висловлювання. Я зустрівся з ним і сказав: «Багато людей в Україні поранені. Багато хто каже, що ви нас не любите». І він просто відповів: «Можете казати, що я грішник. І будете праві. Але ви не маєте права казати, що я не люблю Україну».
«Я не міг мовчати, коли бачив, яким злом є війна. І що слова про мир, якщо їх неправильно пояснити, можуть здаватися образою тих, хто гине. Я прийшов на цю зустріч як людина, яка страждає. Я сказав йому: “Ваша Святосте, навіть добре слово може стати раною, якщо його не пояснити тому, хто кричить від болю. Навіть найкращий намір потребує ясності, коли йдеться про війну”. Він подивився мені в очі й відповів: “Дякую, що ти мені це сказав. Можливо, я помилявся. Якщо потрібно – повертайся ще. Поговорімо знову. Я хочу зрозуміти”».
Біль через жорстокість, якої зазнають люди
Іноді сам Папа ініціював контакт і писав Денису. Він зробив це, коли побачив кадри тортур, яких зазнали українські солдати. «Це жахливо. Це ваша Хресна дорога… Але ви свідки не лише жертви. Ви – свідки Воскресіння», – написав якось. «Він добре знав, що відбувається. І дуже через це страждав», – каже Денис.
«Жорстокість, про яку він чув, ніколи не зробила його черствим. Навпаки – він залишався лагідним, здатним слухати, пам’ятати, молитися за людей, яких, можливо, ніколи не зустріне. І я вважаю, що саме це було його справжньою відповіддю на війну: не виправданнями, не теорією, а співчуттям, яке не здається. Любов’ю, що не боїться бути поруч із ранами. Я бачив людину, яка щиро намагалася бути поруч. І також бачив, як часто його слова жорстоко і навмисно виривали з контексту. Як створювали образ байдужого Папи, не слухаючи того, що він справді говорив».
Добрі справи в тиші
Папа не забував і про матеріальну підтримку – для вдів, сиріт, колишніх полонених, поранених. «Я йому казав: “Можливо, варто розповісти про це, щоб люди знали”. А він усміхався і відповідав: “Добрі справи потребують тиші”».
«Він не обмежувався лише закликами та заявами – його цікавили конкретні люди. Обличчя. Історії. Жінки, які втратили чоловіків. Діти без батька. Ті, хто повернувся з полону. Я часто бачив, яким він був зворушеним, коли я розповідав йому історії війни. Але також – надію в його очах, коли я говорив про мужність волонтерів, лікарів, солдатів, які попри все не втратили людяності».
Той, хто вмів слухати
Ось яке враження залишилося у Дениса тепер, коли Папи Франциска більше немає з нами: «Я відчуваю себе сиротою, – зізнається, – наче втратив друга, який не боявся моїх сліз, мого гніву, моїх запитань. Я часто згадую його листи, його прохання: “Я молюся за тебе. Молися і ти за мене”. І часом інстинктивно беру до рук телефон, щоб написати йому, як робив це завжди, коли біль ставав нестерпним. Але цього разу відповіді вже не буде».
«Мені його бракує. Дуже. І все ж, разом із цим болем, я відчуваю глибоку вдячність. Вдячність за те, що я мав когось, хто вмів слухати, хто залишався поруч, навіть коли не мав відповідей, які я хотів почути…».
