18 квітня у київському катедральному соборі святого Олександра була відслужена урочиста Літургія Страстей Господніх.
Про це пише Київсько-Житомирська дієцезія.
Цього дня священники, богопосвячені і миряни нашої дієцезії зібралися разом біля підніжжя хреста на Голгофі під проводом єпископа Віталія Кривицького, щоб вшанувати ті страждання, якими кожен із нас був відкуплений для неба.
Свою проповідь єпископ присвятив аспекту служіння Христа, який упокорився до стану слуги, щоби привести кожного з нас до спасіння, а також тій довірі до Бога, яку ми маємо плекати у своєму серці особливо сьогодні, на четвертому році повномасштабної війни:
Велика П’ятниця — це день тиші. Тиші у намаганнях осягнути велич смерті, свідками якої сьогодні ми стаємо — чи навіть можна сказати, святкуємо смерть, яка принесла нам спасіння.
Звісно, ми знаємо, що ця смерть принесла спасіння лише у контексті Воскресіння, до якого ми прямуємо і яке проголошуватимемо вже завтра ввечері. Сьогодні ж ми вдивляємося у смерть Того, хто свідомо до неї йшов.
Аналізуючи літургійні читання цього дня, бачимо, що Христос цілеспрямовано йшов до цього моменту, і про це знали вже старозавітні пророки: між Книгою пророка Ісаї і сьогоднішнім Євангелієм є дуже багато паралелей. Господь свідомо прийшов у світ, щоби пройти неймовірно важкий шлях — але зробити це заради нашого спасіння. У Книзі Ісаї ми зустрічаємося з Христом як зі Слугою Ягве — упокореним, всіма відкинутим; тим, хто не підносить голосу; тим, хто страждає тихо і приносить себе у жертву, бо саме такий наказ має від Господа. У сьогоднішньому Євангелії від Йоана ми бачимо Христа майже таким самим: Він свідомо йде на смерть, Він дуже мало говорить — а наприкінці, під час дискусії з Пилатом, він взагалі перестає йому відповідати, бо ці слова вже не мають жодного сенсу.
Звернімо увагу на те, як сьогодні виглядає вівтар. Учора він був прибраний, на ньому святкували встановлення Таїнства Євхаристії, а сьогодні він оголений. Оголений, як Христос перед своїми мучителями у час свого розп’яття. Він нічим не прикрашений, він виглядає якнайпростіше. Сьогодні ми згадуємо Христа як того, хто керує ситуацією. Не євреї це роблять, і не Пилат — хоча він і говорив, що має владу його звільнити, та Ісус заперечив, що такої влади у нього немає. Саме Христос керує ситуацією, і цей вівтар — символ Христа, який став одночасно жертвою, священником, який приносить цю жертву, і вівтарем.
Христос свідомо віддає своє життя, знаючи кожного з нас поіменно. Нам, людям, це неможливо уявити, але Господь прийшов у світ, щоб урятувати кожну людину. Кожен з нас має свою історію, і кожна крапля Крові Христової пролита за кожного з нас.
Багато хто запитує: де ж Бог у тих складних умовах, в яких ми живемо? Людина, яка переживає біль, плаче і питає, де Бог, а Він може відповісти: Я — у твоєму болю. Ми не будемо тлумачити Христу, чим є біль — Він знає, що це таке. Він знає, що таке біль зради, невірності і несправедливості; Він знає, що таке віддати людям усе — і отримати за це смерть на хресті.
Саме тому, що Він все це знає, Він є не просто священником — чи навіть первосвященником — Він є тим, хто може повести нас за собою, і за ким варто йти. Це розуміли християни перших віків: на саркофагах, які вони будували для своїх померлих, вони зображували Христа як філософа і як пастиря, з книгою Євангелія і патерицею. Для людей того часу слово «філософ» означало не академічного викладача, а людину, яка навчала, як гідно жити і як гідно помирати. Тобто, Ісуса зображували як того, хто веде людей до справжнього життя і провадить їх не просто до смерті, а через неї — шляхом Євангелія.
Христос на хресті постає перед нами філософом, що говорить про істину ділом, доводить власним прикладом, що життя не закінчується на хресті. Але ця істина об’явиться тим людям, які у Нього вірили — нехай хиталися у своїй вірі, але вірили.
Христос як пастир знає, де найкраща пажить для Його овець, де ті тихі води, які не заберуть у вир жодної овечки. Пастир знає, де ми маємо перебувати, а куди не слід йти, бо там небезпечно. Сьогодні ми маємо прийняти Христа як філософа, з якого черпаємо всю мудрість — і як пастиря, що провадить нас через долину сліз. Можливо, десь у нашому серці і ворушиться зневіра й невизначеність, але віруючими людьми нас робить та надія, яка спонукає нас залишатися при Ньому.
Ми не будемо християнами, якщо не віритимемо Господу до кінця, бо Він у своєму житті йшов до кінця — і запрошує нас зробити це разом із Ним, пройти шляхом, який насправді не ми собі проклали. Тож просімо сьогодні Господа увійти у наше життя, увійти у наш розпач, зневіру, увійти також у серце наших ворогів і переслідувачів, бо знаємо, що кожна людина на землі може прийняти Його — якщо тільки цього захоче.
