В Україні розпочинає свою діяльність національна дирекція Папських Місіонерських Організацій. Новопризначений директор італійський священник о. Лука Бовіо зі Згромадження Місіонерів Матері Божої Утішительки, розповів у інтерв’ю для ватиканських медіа про народження в Україні, незважаючи на воєнні лихоліття, нової церковної дійсності.
Про це пише Vatican News.
Кардинал Луїс Антоніо Таґле, Пропрефект Дикастерії у справах євангелізації (Відділ першої євангелізації та нових помісних Церков), призначив першого Національного директора Папських Місіонерських Організацій (ПМО) в Україні, довіривши цю посаду о. Луці Бовіо IMC, дотеперішньому Секретареві Папської Місіонерської Спілки в Польщі. Рішення про створення Національної дирекції Папських Місіонерських Організацій в Україні є плодом ініціативи Конференції римо-католицьких єпископів в Україні, що визріла під час зустрічі з представниками ПМО, що відбулася восени минулого року.
Отець Лука, уродженець Італії, який з 2008 року служить у Польщі, добре знає ситуацію в Україні, оскільки десятки разів відвідував країну після початку повномасштабної війни, привозячи гуманітарну допомогу. В інтерв’ю, яке він дав ватиканським медіа з нагоди свого призначення, незадовго до від’їзду в Україну для проведення інституційних зустрічей у зв’язку з початком роботи нової Національної дирекції ПМО, він говорить про свідчення надії як про дорогоцінний дар, яким Церква в Україні може поділитися зі Вселенською Церквою.
В Україні, незважаючи на контекст війни, народилася нова церковна дійсність – відкрито національну дирекцію Папських Місіонерських Організацій? Що це за структура й у чому полягає їхня діяльність?
Папські Місіонерські Організації – це інституція, яка безпосередньо залежить від Дикастерії у справах євангелізації, тієї дикастерії, яка опікується місіями по всьому світу, бо Церква має завдання звіщати Христа, нести Його аж до країв землі. І в цьому дуже конкретному контексті існує інституція під назвою «Папські Місіонерські Організації», яка присутня в багатьох країнах. І буквально кілька днів тому народилася Національна дирекція Папських Місіонерських Організацій в Україні, якої раніше не існувало. І це сталося насамперед тому, що місцева Церква в Україні, зокрема я говорю про єпископів латинського обряду, засвідчила це бажання, цю волю Дикастерії, щоб вона започаткувала цю дирекцію. Першочерговою метою є, я б сказав, формування. Формувати Божий люд, тобто охрещених, і формувати їх для місії. Коли людина охрещена, то силою цього Хрещення вона покликана свідчити про Воскреслого Господа у своєму житті, там, де вона живе. І я вважаю, що це дуже глибоке, дуже важливе і дуже своєчасне бачення також для України. Розуміти, що Україна є християнською країною, мати можливість доторкнутися до сердець цих людей і дати їм зрозуміти, що Хрещення, яке вони отримали, їхня приналежність до Церкви, має цей місійний вимір: нести Христа. І я вважаю, що в цей історичний момент, знаючи, в якій складній ситуації перебуває Україна через війну, це місіонерське пробудження серед Божого люду, який живе в Україні, є дуже важливим.
Ви кажете про свідчення Воскреслого Христа у світі. У цьому контексті, який переживає Україна, можемо сказати, що Церква в Україні дає свідчення Христа, Який страждає…
Так, можна сказати, що страждання українського народу мені дуже близькі, бо я маю з ними безпосередній контакт. Відколи почалася повномасштабна війна, я багато разів приїжджав туди. Я італієць, але вже 17 років працюю в Польщі, саме на служінні Папським Місіонерським Організаціям у Польщі. І тому ця тема мені також близька, так само, як близькі мені страждання цих людей, спричинені війною. Це правда, що коли ми говоримо про приналежність до Христа, про приналежність до Церкви, ми знаємо, що наша віра ґрунтується саме на смерті, стражданнях і воскресінні Господа нашого Ісуса Христа. І ці аспекти ми ніколи не можемо відокремити. Християнин не може зосередитися лише на смерті і страстях, забуваючи про воскресіння, але й не може зосередитися лише на воскресінні, забуваючи про хресну дорогу. Це ті аспекти, які повинні бути тісно пов’язані між собою, а також сильно пережиті у власному досвіді. У контексті війни, в українському контексті, це трохи схоже на сходження на Голготу. Але це сходження на Голгофу ніколи не повинно втрачати з поля зору світло воскресіння, надію на воскресіння. Знати, що всі страждання, всі трагедії, навіть найбільші, навіть ті, які стосуються нас особисто, все одно мають сенс у смерті Христа. І тому ця надія, я щиро сподіваюся, а також молюся, щоб вона справді була надією багатьох християн, усіх християн, які живуть в Україні в цей час, щоб вони могли у своїх труднощах, у своїй боротьбі за те, щоб прийняти так багато складних ситуацій, знайти цю надію у вірі в Ісуса Христа. І щоб ця віра дійсно давала нам силу якимось чином ставати носіями надії, навіть тоді, коли нас дуже сильно торкнулося випробування. З Божою благодаттю це можливо, і я вважаю, що це глибоко місіонерська місія.
Чи саме тепер, живучи цією надією, якій присвячений Святий Рік, не могло б це стати ключовим елементом місіонерської пропозиції Церкви в Україні?
Звичайно, що так. Ось ми переживаємо ювілейний рік «Паломники надії», який нагадує нам передусім про те, що наше життя – це паломництво. І це не просто паломництво до важливих базилік, як тут, у Римі, чи в наших дієцезіях. Це паломництво, яке охоплює все наше життя, це паломництво, яке завершиться, коли ми зустрінемо Господа. В цьому глибокий сенс бути паломниками в нашому житті, з надією. А надія означає, як мета цього паломництва нас скеровує зустріч з Господом Ісусом. І в цьому – наша надія, яка надає нам сенс тут, на землі, коли ми стараємося втішити один одного, допомогти один одному. Але це також відкриває нам ту величезну перспективу, яка перевершує наше земне життя і відкриває нам життя вічне. Ось чому я вважаю, що ця тема дуже близька українському народові.
Відвідуючи, також і нещодавно, вже в цьому Святому Році, Україну, зустрічаючись з людьми, як з душпастирями, що служать в небезпечних зонах, так і з людьми на прифронтових територіях, Ви, напевно, також зустрічалися з втомою від усього того, що відбувається. Як не дозволити, щоб відчай переміг надію?
Так, під час цих поїздок я дійсно зустрічаю дуже багато людей, громад, душпастирів. І перше, що я маю сказати – я захоплююся силою цих людей, відвагою, яку вони проявляють, і терпеливістю, яку їм доводиться зберігати. Тому що жити в тих умовах нелегко. Наше завдання – донести це іншим. Я дуже захоплююся їхнім свідченням, їхнім діленням, і ми теж намагаємося, згідно з нашою спроможністю, принести конкретний знак надії, що складається з молитви, з слухання, з розради, але також з конкретної допомоги, яку ми завжди намагаємося якимось чином доставити туди, де є найбільша потреба. І, на жаль, в Україні таких місць є дуже багато, мусимо це визнати. Якщо, з одного боку, існує загальна втома далі надсилати допомогу, бо, на жаль, це не єдина війна, але водночас це також причина, чому ми не маємо права втомлюватися. Ми завжди повинні бути відкритими і, як свідки, виконувати функцію нагадування іншим про цю нагальність, про цю потребу. На щастя, ще є люди доброї волі, які, зокрема в цей час Великого Посту, відчувають обов’язок допомагати. І я вважаю, що в цих подорожах важливо надавати допомогу, але також важливо дати людям зрозуміти, що вони теж можуть щось зробити. Для багатьох важливо отримувати допомогу, але також потрібно виховувати усвідомлення того, що я теж, у свій маленький спосіб, можу щось дати іншим. Нехай це буде моя молитва, нехай це буде конкретний жест. Але в цьому обміні будується справжнє християнське братство. Давати і отримувати. Я вважаю, що ми повинні дедалі більше вчитися управляти братерськими стосунками в такий спосіб. Зрозуміло: тому, хто потребує, треба допомагати. І ми хочемо йому допомогти, і багато людей готові допомогти. Але водночас ми також вчимо людей, що отримувати допомогу – це справедливо, але також правильно давати щось від себе іншим.
Спостерігаючи за діяльністю Папських Місіонерських Організацій, можемо побачити саме цей аспект взаємної солідарності. Залишається побажати, щоб ця реальність, яка зароджується в Україні, також стала ще одним елементом у цій мозаїці християнського братерства, взаємної підтримки, як матеріальної, так і духовної.
Саме так. Надія, а також праця, яку ми старатимемося здійснювати, полягає в тому, щоби Церква в Україні почувалася частиною Вселенської Церкви, важливою частиною. І таким чином творити ці узи християнського братерства, любові, любові, як я вже казав, взаємної. Очевидно, що Україна перебуває в потребі, і ми будемо й надалі їй допомагати, і є багато людей, які все ще хочуть їй допомагати. Але також хочемо показати, як Церква в Україні також може щось дати іншим. Давати у формі молитви, давати у найрізноманітніших формах, які може уявити милосердна любов. І я переконаний, що в цьому обміні ми справді відтворюємо красу буття Церквою, католицькою, а отже, вселенською Церквою. Ісус Христос віддав своє життя за всіх людей, всіх рас, всіх культур, і ми покликані мати таке ж широке бачення Церкви. А для цього ми повинні, перш за все, переконати самих себе в цій дійсності, яка є настільки глибокою, але також настільки прекрасною і захопливою.
