У своїй четвертій великопісній науці проповідник Папського дому роздумував над значенням Христового вознесіння, яке дає поштовх для свідчення Євангелія та дарує надію.
Про це пише Vatican News.
Пасхальне таїнство Христа – це шлях, за допомогою якого Церква, містичне Тіло Христа, покликана зробити себе видимою у світі. Про це сказав о. Роберто Пазоліні, OFM Cap, проповідник Папського дому, виголошуючи в п’ятницю, 11 квітня 2025 р., в залі Павла VI у Ватикані четверту великопісну проповідь, яка стосувалася події вознесіння Ісуса та поширення надії.
Оновлене відкриття після розлуки
Роздумуючи над об’явлення воскреслого Ісуса своїм учням перед подією вознесіння, о. Роберто насамперед зосередився на зустріч Христа з Марією Магдалиною (Ів. 20,1-15). Ця жінка, переживши глибоке і цілковите внутрішнє зцілення (пор. Лк. 8,2), посвятила себе Ісусу, слідуючи за Ним разом з іншими жінками та учнями. Тому вона не могла не оплакувати Його смерть, відчуваючи внутрішню порожнечу та бажаючи знайти тіло Ісуса, щоб зберегти пам’ять про те, що разом з Ним пережила.
За словами проповідника, подібно і ми поводимося в момент важкої втрати: накопичуємо спогади, облаштовуємо місця вшанування, намагаючись не втратити в наших серцях присутність люблячої людини. До певної міри це цілком виправдано і необхідно, адже в такий спосіб виражаємо цінність, яку має для нас життя іншої людини, навіть коли її більше немає. Однак ця схильність може перешкоджати повторному відкриттю, до якого ми покликані після кожної розлуки. На думку о. Роберто, коли Марія Магдалина побачила того, кого вважала мертвим, то сильно бажала наблизитись до того Ісуса, Якого знала до події воскресіння. Однак вона ще не уявляє собі особливість радикально нового життя, яке принесло воскресіння. Говорячи: «Не стримуй мене» (Йо. 20,17), Ісус навчає, що після воскресіння, яке силою Святого Духа перетворює учнів Христа, вже не можна повертатися назад, до логіки колишнього життя, а треба ступати вперед, до дому Небесного Отця, згідно з логікою блаженств.
Розпізнати присутність Бога у світі
«Йди до моїх братів і повідай їм: “Іду я до Отця мого й Отця вашого, до Бога мого й Бога вашого”» (Ів. 20,17). Ці слова Ісуса, звернені до Марії Магдалини, навчають, що воскресіння долає спокусу обмежити Бога часом чи місцем. Як зазначив проповідник Папського дому, відтепер ми покликані шукати Бога всюди, особливо в таїнстві нашої людської природи, яку Христос забажав взяти на себе. Крім того, обличчя Христа проявляється також у взаєминах з іншими.
У цьому контексті о. Роберто, звертаючи увагу слухачів на подію вознесіння (Ді. 1, 9-11), зауважив, що ікони цього свята часто зображують учнів Ісуса зі очима, зверненими на небо. Своєю чергою два мужі у білій одежі спантеличують учнів: «Мужі галилейські! Чого стоїте, дивлячись на небо?» (Ді. 1,19). Після вознесіння йдеться вже не про те, щоб шукати Бога на висотах, а про те, щоб розпізнавати славу Його любові в малих повсякденних речах. Таким чином, подія Христового вознесіння покликана назавжди перевернути порядок речей: земля і небо міняються ролями, Дух оселяється у видимих реаліях, тоді як людська тілесність остаточно переходить у невидимі реалії, «щоб Бог був усім в усьому» (1 Кор. 15,28).
Бачити в інших Боже створіння
«Оцей Ісус, який від вас був взятий на небо, так само прийде, як його ви бачили відходячого на небо» (Ді. 1,19). Роздумуючи над тим, що означають слова ангелів, проповідник Папського дому вказав на те, що славне повернення Ісуса наприкінці часів очікується за допомогою живого свідчення Божої любові від учнів та учениць, які є містичним Христовим Тілом. Єднаючись з Христом у Його смерті й воскресінні, Церква покликана зробити присутність Христа у світі видимою. Євангелія відтепер втілюється на землі у напівтемряві історії, яка вже спасенна, бо її обійняла безмежна Божа любов, однак все ще цілковито довірена нашій свободі.
Як заповів Ісус, після вознесіння його послідовники покликані скрізь проповідувати Євангеліє всякому творінню (Мк. 16, 14-15). У цьому контексті о. Роберто пригадав, що в історії Церкви траплялися випадки звіщення Доброї Новини навіть тваринам: святий Франциск проповідував для птахів, а святий Антоній – рибам. Ця особливість пов’язана з тим, що після Христового вознесіння у всесвіті розпочався оновлений порядок речей, який спонукає прославляти Бога у створінні, адже вони виявляють красу і благо свого Творця. Це тим паче вірно і для людини.
Як зазначив о. Роберто, своєю проповіддю Ісус показує, що вже саме існування іншого є благом. Звичайно, кожна людина містить в собі світло й тіні, а тому ми повинні дивитися на іншого зі смиренням та повагою. Бо якщо дивимося на інших, забуваючи про їхній первісний статус створінь, можемо легко скотитися до осуду і претензій. Тому приносити Євангелія аж на край землі означає не лише досягти віддалених місць, а й обережно та з пошаною приймати складність людського серця. Таким чином, жити євангельською мудрістю і душпастирською любов’ю вимагає готовності слухати, приймати й розрізняти. Як зауважив проповідник, не йдеться про жоден етичний релятивізм, а радше про те, щоб залишатися вірними осердю Євангелія, ставлячи в центр гідність кожної людини. Відтак це передбачає відкриття шляхів, якими можливо разом ступати до Небесного Царства, намагаючись усунути все, що може перешкоджати або заважати цій подорожі.
Втілювати істину Євангелія
За словами о. Роберто, дар Христового вознесіння залишив Церкві та світові особливу спадщину. По-перше, Господь Ісус показує нам, наскільки дорогоцінним є вміння відпустити й віддалитися, щоб залишатися в глибшій і автентичнішій спільності. По-друге, Христос не дозволяє нам піддатися на спокусу обмежити життя рамками того, що знаємо і пережили, а виявляє непередбачуваний поштовх, щоб здійснити паломництво з цього світу до Небесного Отця.
Однак, щоб ця подорож не залишилася лише ілюзією, ми повинні серйозно поставитися до свого обов’язку свідчити Євангеліє навіть тоді, коли нас просять «померти» для себе, щоб вільно віддати себе іншим. Проповідник Папського дому зауважив, що позірна відсутність Бога на сцені історії насправді є великим запрошенням, зверненим до християн, щоб втілювати й свідчити істину Євангелія. Таким чином, у Ювілейний рік це завдання є особливо важливим, щоб світ міг розпізнати в учнів та учениць Христа щось прекрасне і нове, здатне викликати поштовх загальнолюдської надії.
