30-річна Вікторія вже два роки служить військовим лікарем і займається евакуацією поранених солдатів з фронту. Долати найважчі моменти у цьому важкому, фізично і морально, служінні їй допомагає глибока віра. «Я багато разів пересвідчувалася і бачила, як Господь рятує і віруючих, і невіруючих людей, ніби промовляючи через певні обставини: “Я тут, Я тебе не покинув”», – ділиться вона.
Про це пише Vatican News.
«На фронті я не зустрічала людей, які є невіруючими. Кожен вірить у щось. Саме віра підтримує тебе у всьому цьому хаосі війни, болю, страждань і, можливо, навіть розчарувань. Але важко пояснити, як діє Господь. Це відчувається серцем. Особисто я багато разів пересвідчувалася і бачила, як Господь рятує і віруючих, і невіруючих людей, ніби промовляючи через певні обставини: “Я тут, Я тебе не покинув”», – зазначає в інтерв’ю для ватиканських медіа 30-річна Вікторія, яка вже два роки служить військовим лікарем і займається евакуацією поранених солдатів з фронту. Під час коротких перерв у службі молода українка їздить зі сходу країни до Києва, щоб складати іспити в медичному університеті, де вона навчається на останньому курсі. До університету вона закінчила медичне училище, а потім працювала в терапевтичному відділенні однієї із київських лікарень.
Свідоме рішення залишитися і допомагати
На початку повномасштабної війни Вікторія перебувала в столиці, і в той час, коли багато хто виїжджав з міста, Вікторія прийняла рішення залишитися. «Я розуміла, що все одно всі не виїдуть, – пригадує вона. – Насамперед, залишаться люди, які мають певні фізичні обмеження, або не можуть виїхати через якісь певні обставини свого життя. Але залишаться також наші військові, яким буде потрібна медична допомога. І оскільки я за освітою медик, я вирішила залишитись у Києві. У мене не було багато часу на роздуми, але це було свідоме рішення».
Докладати всіх зусиль, щоб рятувати життя
На передовій молода жінка працює у складі екіпажу, що складається з водія та медика. «Нас тільки двоє, тому що медиків, насправді, дуже мало і екіпажів, відповідно, також мало», – зауважує наша співрозмовниця, додаючи, що в реанімаційних екіпажах є третя людина – анестезіолог. Вікторія час від часу працює в таких екіпажах, але «робота реанімаційного екіпажу надзвичайно складна фізично». «Наприклад, ми приїжджаємо в певне місце, – розповідає вона, – забираємо складного пацієнта, який на штучній вентиляції легень, він несвідомий. Ми його веземо в госпіталь, де йому надають повноцінно допомогу. І повертаючись назад до місця нашої дислокації, в нас вже знову може бути виїзд. Дорога туди і назад триває вісім годин, тому фізично це важко і ми час від часу робимо ротації: хтось на реанімації, а хтось на стабільніших пацієнтах. Хоча на війні такого поняття як “стабільний пацієнт” не існує, тому що насправді кожен пацієнт, якого ми забираємо, може стати нестабільним в дорозі. Тому кожного разу це відповідальність, щоразу це робота, це викладання на повну, тому що інакше ми не врятуємо життя. Ми мусимо рятувати життя людей і дякувати тим військовим, завдяки яким ми можемо вчитися і можемо продовжувати своє життя тут».
Вікторія додала, що іноді їх викликають також забирати цивільних людей. Наприклад, нещодавно вони евакуювали з Лиману літніх людей, які потрапили під обстріл.
Перший день. Перший важкий досвід
Вікторія дуже добре пам’ятає свій перший день служби в зоні бойових дій, який називає «В очі смерті». Вона була у складі реанімаційної бригади. Їх викликали до 21-річного чоловіка, який був водієм карети швидкої допомоги. З парамедиком на борту вони потрапили в аварію, бо як це часто трапляється на фронті, були змушені їхати на високій швидкості. Це сталося в Бахмуті, коли місто ще не було окуповане росіянами. Водій був іноземцем, який прибув в Україну як доброволець. «На жаль, у хлопця були травми несумісні з життям, – розповідає медик. – Реанімаційна бригада, всі ми дуже старалися зберегти його життя. Ми понад тридцяти хвилин, що є більше, ніж передбачає протокол, стабілізували його, допомагали всім, чим могли. Але, на жаль, цього хлопця неможливо було врятувати. Ви знаєте, я була остання, хто вийшов з реанімації. Я йому закрила очі і віддала його у милосердя Боже. І я дякую тому чоловіку, який приїхав до нас. Я помолилася за нього, щоб Господь його прийняв до Себе за те, що Він зробив таку велику жертву. Бо це, насправді, дуже велика жертва приїхати з іншої країни і загинути тут як герой».
Коли Бог промовляє: «Я тут»
Цей болючий досвід був першим для молодої лікарки, але, на жаль, не останнім. Пережити ці моменти їй допомагає глибока віра. «На фронті, – ділиться вона, – я не зустрічала людей, які є невіруючими. Кожен вірить у щось. Саме віра підтримує тебе у всьому цьому хаосі війни, болю, страждань і, можливо, навіть розчарувань. Але важко пояснити, як діє Господь. Це відчувається серцем. Особисто я багато разів пересвідчувалася і бачила, як Господь рятує і віруючих, і невіруючих людей, ніби промовляючи через певні обставини: “Я тут. Я тебе не покинув”».
Вікторія по-особливому усвідомила ці слова Господа, коли сама потрапила в аварію. Вона розповідає, що перед тим переживала період духовної сухості: відчувала себе дуже втомленою через велику завантаженість на роботі і не була в змозі навіть молитися. Занурена в цю виснажливу щоденну рутину, вона могла лише промовляти в думках: «Боже, де ти?». Одного разу, повертаючись з евакуації важкопораненого, машина швидкої допомоги, в якій вона їхала разом з водієм, потрапила в автокатастрофу: водій не вписався в поворот, і машина кілька разів перекинулася. «Я лише пам’ятаю, що все навколо оберталося, – розповідає Вікторія, – і машина зупинилася колесами доверху, але я стояла прямо на ногах. З цієї машини мене витягнули без єдиної подряпини, без єдиної краплі крові. Машина була настільки зігнута, що не підлягала ремонту. І крім того у нас в капсулі стояв кисневий балон, який міг в будь-яку хвилину вибухнути через великий тиск, який склався в машині. І коли мене витягнули з цієї машини, я так молилася, як ніколи раніше. Я казала Богу: “Дякую Тобі за той досвід, через який Ти мене провів”. Бо через цей досвід Господь мені сказав: “Я тут. Бачиш, що з тобою могло би статися». В мене було таке враження, що ніби янголи мене поставили на ноги в цій автівці. В мене лише були забиті грудні м’язи і все. І я і мій водій – ми вийшли живі і неушкоджені. Найперше, що я зробила, це пішла до храму в Краматорську, і я дякувала Богові за те, що Він мене врятував».
Набагато більше, ніж протоколи
Військові лікарі та парамедики повинні виконувати свою роботу швидко та ефективно, адже вони не лише борються за життя інших, але й ризикують власним. Вони мають протоколи, яких повинні дотримуватися, щоб рятувати життя, але часто перевершують прописані вимоги. «Погляд в очі, добра посмішка, слово підбадьорення – це речі, які не прописані в протоколах, – розповідає молода лікарка, – але вони є невід’ємною частиною моєї щоденної роботи. Часто пацієнти тримають мене за руку, особливо ті, хто отримує травми очей: осколкові поранення чи хімічні опіки очей. Навіть не можу передати, наскільки це для них важливо. Я пригадую одну таку евакуацію, коли ми везли військового до Дніпра. Ми їхали приблизно чотири години. Пацієнт мене тримав за руку, і коли я забирала руку, щоб зробити укол іншим пораненим, які були в машині, він просто починав дуже хвилюватися і питав: “Вікторія, де Ви? Я хочу відчувати Вашу руку”».
Для Вікторії важливо залишатися людиною у всіх обставинах її життя, також і тоді, коли вони евакуюють зі східних регіонів цивільних людей, які, наприклад, не підтримують проукраїнську позицію. «Але все одно тих людей я стараюсь везти з любов’ю, – каже вона, – тому що, можливо, вони в серці зміняться, можливо, для них це буде таке маленьке натхнення, що “до мене тут добре ставляться”. Тому я дякую Богу за всі, можна так сказати, хороші евакуації і складні евакуації, тому що через складні евакуації, через складних людей, з якими ти зустрічаєшся, Господь змінює тебе, дає тобі можливість більше розвиватися в терпеливості і частково змінює когось».
Біль втрати і молитва
Хоча Вікторія намагається дивитися на страждання через призму віри, їй іноді важко зрозуміти волю Господа. «Звичайно, мені, як людині, інколи, важко зрозуміти, чому все склалося так, чому молода людина відійшла до Господа. Тому я прошу Бога: “Дай мені мудрості, дай мені сили прийняти це”, і Він дає мені силу. Хай не відразу, не в той же день. Можливо, через тиждень чи два, але приходить прийняття того, що так мало скластися, що така Господня воля і такий Господній задум».
Молода лікарка говорить про ці важкі теми з власного досвіду: вона втратила на війні свого двоюрідного брата, якому було двадцять вісім років і з яким вони були немов рідні брат і сестра. «Для мене було надзвичайно важко прийняти це, – ділиться вона, – але через певний період часу, я сказала слова, які я ніколи не думала, що я скажу: “Боже, Ти милосердний і Ти знаєш, кому краще зараз і кому пізніше прийти до Тебе”. Якщо б не віра і надія в те, що так буде краще, я б, скоріш за все, не змогла це прийняти і не витримала б цього досвіду».
Віднайшовши в молитві силу прийняти таку важку дійсність, Вікторія хоче ділитися своїм досвідом з іншими, хто переживає горювання: «Я просто прошу тих людей, які ці чують слова, прийняти Господню волю, яка б ця воля не була, прийняти і молитися. Якщо ти не можеш прийняти, молися за те, щоб Господь дозволив тобі прийняти Його волю, за те, щоб ти відчув чи відчула цей мир в серці».
Надія – у діяльній вірі
Для багатьох з тих, кого Вікторія зустрічає і чиї життя рятує, вона є променем світла. А де вона сама бачить ці промені світла? Де бачить надію в країні, яка вже більше трьох років щодня прокидається від звуки ракет, безпілотників і вибухів бомб? «Для мене, – каже вона, – проблиски надії є в нашій вірі. Я вірю, що у кожній людині Господь посіяв ту зернину Себе і Своєї надії. І я вірю, що у нас, в кожному нашому серці є проблиски віри і надії. А віра спонукає діяти. Наприклад, я говорю за себе: я вірю, що Україна переможе, тому я їду на схід, я допомагаю рятувати життя і роблю від себе все, що можу. Якщо є маленькою краплею в морі, то я дякую Богу. І я вірю в те, що Україна наша буде вільною і буде незалежною, буде вільною від агресора. Я вірю, що всі ті люди, яких я евакуюю, доїдуть додому живими і здоровими. Я вірю, що їхні сім’ї будуть неймовірно щасливі, коли отримають звістку, що їхній батько, брат, мати чи хто інший, жива чи живий. Я вірю в те, що Господь провадить кожного з нас і діє через кожного з нас».
«Для Бога немає неможливих речей»
Тим, хто шукає спосіб, як допомагати іншим, чи хоче стати парамедиком або просто волонтером, молода українка радить “озброїтися силою віри”. «Коли ми їздили на важкі завдання, – ділиться вона, – і наше авто їхало на великій швидкості, у мене в кишені була вервиця і все, що я могла на той час молитися, це було: “Ісусе, довіряю Тобі, Ісусе, довіряю Тобі”. Тому хочу сказати, що озброївшись силою віри, ви зможете все. Ви зможете навіть те, що ви думаєте, що для вас неможливо. Бо, повірте, для Бога немає неможливих речей. Зі своєї людської точки зору я думала, що я не зможу. Я настільки слабка людина, що я ніколи би не змогла зробити цього сама, якби Господь не подарував цю милість і цю допомогу. Бо я ніде так не відчувала Бога, як на сході, бачачи розруху, смерті, страждання. Ти відчуваєш цю силу від Бога, але тільки коли ти віриш. Господь через віру творить великі чудеса, великі зцілення і дає великі дари. Тому я щиро бажаю кожній людині, яка бажає себе реалізувати, але не знає, як, озброїтися силою віри, бо Господь робить неймовірне».
