У коментарі для слухачів і читачів ватиканських медіа Апостольський нунцій в Україні поділився думками про основні моменти, які протягом останнього року переживала Україна з католицької точки зору, згадуючи про звільнення з полону греко-католицьких священників, про візит в Україну кардинала Пароліна та про нещодавнє онлайн-спілкування Папи Франциска з українською католицькою молоддю.
Про це пише Vatican News.
Напередодні третьої річниці початку повномасштабного російського вторгнення в Україну Апостольський нунцій в Україні в телефонному коментарі для читачів і слухачів ватиканських медіа своїми думками про черговий трагічний рік в новітній історії країни, виокремлюючи головні події, які стосувалися його місії та досвіду. Архієпископ Вісвальдас Кульбокас, який не залишав столицю України також і тоді, коли майже всі посольства були евакуйовані з Києва, особливим чином наголосив на важливості солідарності з боку всієї Церкви, яка проявляється також і через різні форми фізичної присутності. Це допомагає знаходити надію, яка не розчаровує, Божу надію, якій присвячений цей Ювілейний рік.
Пропонуємо вашій увазі переклад коментаря, яким представник Папи Римського в Україні поділився італійською мовою.
Це вже третя річниця повномасштабної війни проти України. Я хотів би підкреслити пріоритетний аспект розмови зі слухачами та читачами ватиканських медіа: така розмова для мене – це також спосіб молитви, бо знаю, що, особливо в Ювілейний рік, молитва Церкви є ще інтенсивнішою. Тому все, чим ділюся з вами з України, ввіряю вашим молитвам: це найдорожчий і найцінніший аспект. В дусі молитви ділюся також новинами чи роздумами. Одним із прикладів, з якого я хотів би почати, щоб показати, що собою являє війна, є історія однієї жінки, яка є цивільною особою, тобто жодним чином не пов’язана з військовими діями. Ця 60-річна жінка провела в російській в’язниці майже три роки. Вона розповіла мені, що під час її ув’язнення був дуже важкий період, коли протягом декількох тижнів, як засіб тортур, її позбавляли сну. Вона каже, що навіть лише цей аспект – неможливість спати протягом двох-трьох тижнів – створив величезні труднощі, тому що, як вона казала, «я вже не могла зрозуміти, що я зробила, а чого не зробила, що відповідає дійсності, а що є уявою або навіюванням. Я не пам’ятала, що я заявляла, сказала чи підписала».
В такому стані перебувають тисячі людей, і поки що я особисто не бачу жодного ефективного каналу, який би діяв, і знову ввіряю ситуацію тисяч і тисяч ув’язнених, які не мають надії, молитві всіх, бо саме Господь Бог Вседержитель може дати надію всупереч усякій надії, на чому також наголосив Святіший Отець у буллі проголошення Ювілею. Це підкреслює важливість молитви, адже справді існують ситуації, які є безнадійними з людської точки зору.
Наприкінці цього третього року повномасштабної війни, якщо подивитися на рік, що минув, я можу виокремити чотири основні події. Перша – це звільнення двох греко-католицьких священників, отця Івана Левицького та Богдана Гелети, що відбулося 28 червня минулого року. Це два священники-редемптористи, які перебували у в’язниці понад півтора року, тож вони також мали нелегкий досвід, і це була велика радість, коли ми змогли їх обійняти. А також приємно було побачити їхню віру, завдяки якій, незважаючи на численні труднощі, які вони пережили під час перебування у в’язниці, вони не припиняли поєднувати свої страждання з Ісусовою жертвою.
Ще одним дуже важливим і водночас радісним моментом став візит в Україну Державного Секретаря Святого Престолу кардинала П’єтро Пароліна, який відбувся в липні минулого року. Це був візит, позначений молитвою, яка була серцем всієї подорожі. Важливими були також зустрічі Спеціального посланця Святішого Отця з представниками влади. Це був дуже конкретний момент дискусії, роздумів, контактів, діалогу. Важливо було відчути фізичну присутність вищого керівництва, Державного Секретаря, а через нього – присутність і самого Святішого Отця тут, в Україні.
Ще один дуже важливий момент, я б сказав, найрадісніший, стався кілька тижнів тому, 1 лютого, коли група з приблизно 200 молодих українських католиків мала онлайн-зустріч зі Святішим Отцем за посередництвом відеозв’язку. Оскільки Ювілейний рік присвячений надії, то і для них, для цих молодих людей, сильним знаком надії була можливість не лише почути і прочитати слова Святішого Отця, але й побачити його, адже присутність через відеозв’язок практично дала нам відчуття майже фізичної присутності Святішого Отця в Києві. Крім того, чути його безпосередньо, а не через газети, де іноді даються певні інтерпретації чи щось виривається з контексту, та відчути його серце – це було дійсно дуже важливо. Я був свідком того, як багато душпастирів і молодих людей дякували Святішому Отцеві за цю ініціативу.
Тут я хотів би додати одну річ, яка стосується цих днів, коли Святіший Отець має проблеми зі здоров’ям: здавалося б, війна мала б поглинути весь інформаційний простір, натомість серед перших новин також і в Україні є інформація про здоров’я Папи. Тож останніми днями я отримав багато повідомлень солідарності не лише від католиків, але й від провідників інших Церков, з Офісу Президента України, зі щирим занепокоєнням станом здоров’я Святішого Отця. Для мене це теж було несподіванкою, бо насправді війна, очевидно, займає всі думки, весь простір. Натомість приємно було бачити, як думка про здоров’я Папи доходить до сердець державних діячів та душпастирів різних конфесій. Ще й тому, що, очевидно, інформаційний простір в Україні дуже відрізняється від інших країн.
Наприклад, пригадую, як кілька тижнів тому я розмовляв з одним ченцем, який до минулого року здійснював своє служіння в Україні, а тепер перебуває в Словаччині. Він сказав мені: «Як тільки я перетнув український кордон, через кілька днів я вже не міг сприймати ситуацію так, як раніше. Моє серце з Україною, але фізично я перебуваю за кілька сотень кілометрів від неї, і це складніше». Це і для мене іноді становить велику складність, коли я розмовляю зі співрозмовниками чи друзями, які перебувають в інших країнах: зрозуміти, які слова вжити, як висловитися, тому що ментальний простір дуже різний. Навіть така проста річ: для багатьох медіа за межами України, особливо світських, ця війна стала, можливо, частково, вже звичною. Натомість, коли перебуваєш тут, то розумієш, що кількість загиблих не зменшується. Кількість загиблих на фронті зростає, у 2023 році їх було більше, ніж у перший рік війни, у минулому році більше, ніж у 2023 році. Кількість жертв серед цивільного населення – про що також говорять звіти ООН – також зросла і далі зростає. Теж якщо йдеться про Київ, то міжнародні медіа повідомляють про найбільш масштабні ракетні обстріли, які відбуваються, можливо, раз на місяць. Але якщо хтось запитає мене, коли була остання ніч без атаки безпілотників у Києві, я вже не зможу згадати. А якщо говорити про Харків чи Херсон, то туди долітає ще й артилерія, тож обстріли набагато численніші і набагато інтенсивніші, ніж у Києві.
Повертаючись до основних подій минулого року, я хотів би підкреслити ще одну, яка, на мою думку, є дуже важливою: рух MEAN (Movimento Europeo Azione Nonviolenta – Європейський рух ненасильницької дії) у липні організував мирний захід у Києві з семінарами, як і попереднього року. Вони планують зробити це також і цього року. Сама назва руху – «Європейський рух ненасильницької дії» – говорить про щось прекрасне, бо йдеться про людей з різних католицьких організацій з Італії та інших країн, які наполягають на тому, що потрібно мобілізувати суспільства ще до того, як розпочнуться війни, бо коли війна вже почалася, то вже надто пізно. У ці дні, коли ми чуємо політиків, ми бачимо, що ця війна вже навіть не є війною проти України. Бо якщо раніше хтось міг думати, що все це «стосується лише України», що «це далека країна», то потроху наслідки такої війни починають торкатися набагато більшої кількості країн. Насправді така війна торкається всього людства, бо хоча хтось може думати, що «ця війна не моя», така агресія, як проти України, посягає не лише на людські життя, не лише на мир в Україні, але й порушує саме поняття «права», міжнародного права, міжнародного гуманітарного права. Це означає, що, коли порушуються правила справедливості, більше немає жодних точок опори, а тому не можна робити вигляд, що мовляв, «десь там може й є жертва, але я в безпеці». Ні, подібні акти агресії раніше чи пізніше, один за одним, пожинають нові жертви, дедалі більші і більші. Тому Європейський рух ненасильницької дії також має на меті посилити мобілізацію громадянського суспільства, щоб питання війни і миру не залишалося на розсуд лише політиків, а серйозно ставило запитання перед кожним із нас про те, що кожен може зробити на своєму власному місці. Адже існує дійсно багато напрямків, щодо яких можна втручатися, наполягати перед урядами, міжнародними організаціями, щоб мир був відновлений.
Ці чотири пункти були, на мою думку, найважливішими з точки зору католицької перспективи в Україні за минулий рік, але я б підкреслив як великий дар насамперед цей рік, Рік надії, який щойно розпочався. Коли я спілкуюся з військовими капеланами, вони часто розповідають мені, що командири різних бригад чи батальйонів спочатку стримано ставляться до того, що священник приїжджає до військових, а іноді запитують: «А навіщо ви нам потрібні? Ви ж нам зброю не привозите?». Натомість згодом вони бачать, що сповідь, молитва, свідчення приносять солдатам передусім надію, але не людську, а Божу, вічну надію, що є дуже важливим. І стається так, що також різні командири, ті, які не вірили в корисність цієї духовної місії священників, з часом починають їм телефонувати і питати, коли вони знов приїдуть. Тож якщо Божа надія там є настільки важливою, то це знак того, що це найбільший дар, якого ми потребуємо в Україні: ми потребуємо дуже сильно відчути цю надію, яка не розчаровує, цю божественну надію. Тому нам усім потрібно зростати духовно, нам потрібне це свідчення надії і ця духовна, психологічна і людська допомога з боку всієї Церкви. І за це я також дякую всім слухачам і читачам ватиканських медіа.
