Як повідомлялося, 29 грудня 2024 року, Ювілейний рік розпочався на дієцезіальному рівні. У Львівській архідієцезії впродовж Святого року вірянам пригадають вчення Церкви про вчинки милосердя.
У буллі проголошення Звичайного Ювілею 2025 року, який переживаємо у роздумах над чеснотою надії, Папа Франциск зазначив, що діла милосердя – це також діла надії, які пробуджують у серцях почуття вдячності.
Тож, у парафіях Львівської архідієцезії кожної другої неділі місяця у Ювілейному році будуть проголошуватись катехитичні проповіді про вчинки милосердя.
Таку проповідь на 12 січня 2025 року опрацював професор отець Вальдемар Хростовський.
Нижче публікуємо її повний текст.
Список учинків милосердя щодо душі розпочинає навернення грішника. Розміщення даного вчинку милосердя першим у цьому переліку вказує на те, чим є гріх і наскільки нищівні його наслідки. Гріх у його найгіршому вимірі, тобто тяжкий гріх, відвертає людину від Бога і від інших людей. Це вираз разючої невдячності, бунту, нечестивості та несправедливості.
У Біблії першим, хто навертає грішників, є Бог. Це чітко видно на самому початку Книги Буття, у розповіді про гріх прабатьків (Бут 3, 1-24). Бог створив Адама, поблагословив його, доручив йому відповідальність за світ і дав «життєдайну» заповідь (Бут 2, 16-17). Божим даром для чоловіка є також жінка, про яку Адам сказав: «це справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла» (Бут 2, 23). Призначені одне для одного і щедро обдаровані, прабатьки людства піддалися спокусі змія-сатани, який спотворив зміст «життєдайної» заповіді і звів їх брехнею, що вони можуть зайняти місце Бога. Це одвічна брехня безбожних ідеологій, які протиставляються Богові і тим, які Його визнають, та намагаються спотворити віру і релігію. Наслідок непослуху і бунту прабатьків був трагічний: «Тоді відкрилися їм обом очі, і вони пізнали, що вони нагі; тим то позшивали смоківне листя і поробили собі пояси» (Бут. 3, 7). Нагота – це знак упокорення і сорому. Адам і Єва зрозуміли, що їх ошукали.
Услід за непослухом і розпізнанням свого духовного стану повинно йти каяття і навернення. Але замість того, щоби звернутися до Бога і визнати свій гріх, Адам і Єва сховалися «від Господа Бога серед дерев саду» (Бут 3, 8). Гріх віддаляє людину від Бога, а невдячність набирає ознак нечестивості. Саме у цьому місці Бог напоумляє грішників. У запитанні до чоловіка: «Де ти?», Він закликає його усвідомити свою ситуацію та зрозуміти, ким він став унаслідок нерозумного бунту. Мета навернення – спонукати задуматися й опам’ятатися. Бог очікує від людини визнання своєї вини і навернення, плодом чого буде ще один дар – прощення і вияв Божого милосердя. Проте Адам не вибирає цей шлях. Зло і зіпсуття, якому він піддався, були настільки великими, що замість того, щоб відкритися на милосердя, він звинувачує жінку і самого Бога: «Жінка, яку Ти [!] дав мені, щоб була зо мною, дала мені з дерева, і я їв» (Бут 3, 12). Хоча напоумлення тих, які згрішили, не принесло відразу результату, проте Бог не залишив їх самих. Це свідчить, що Його милосердя більше, ніж людська нечестивість.
Та ж Божа педагогіка навернення грішника домінує у розповіді про Каїна й Авеля (Бут 4, 1-16). Двоє братів, синів Адама і Єви, віддавали честь Богові, приносили Йому жертви. Одна, принесена Авелем від щирого серця, була прийнята, а друга, принесена Каїном недбало і без належного ставлення, була відкинута. Замість того, щоб задуматися й опам’ятатися, Каїн снує лихі задуми проти брата. Подібно як і в розповіді про Адама та Єву, Бог запитує Каїна: «Чого ти розсердився? Чому похмурнів? Коли чиниш добре, будь погідний, а коли ні – гріх на порозі чигає: він і так оволодів тобою, але мусиш над ним панувати» (Бут 4, 7). Каїн мовчить і не стає на дорогу навернення, потім убиває брата. Це перше братовбивство доводить, що злоба в серці людей, які зневажають Бога і виступають проти Нього, переноситься на їхні взаємини з іншими людьми, набуваючи найтрагічніших форм. Але це ще не кінець напоумлення грішника. Навіть після вчиненого злочину Бог не відкидає людину, а продовжує її шукати. «Тоді Господь сказав до Каїна: “Де Авель, брат твій?”» (Бут 4, 9). Бог питає не тому, що не знає, що сталося, але спонукає Каїна визнати свою провину і покаятися. Заклик до навернення був висловлений без будь-якого презирства, хоча Каїн учинив жахливий злочин. Це ілюструє принцип, який завжди має домінувати в наверненні грішника: треба засудити гріх, але дати шанс грішникові. Відповідь Каїна не залишає сумніву, що він не хоче стати на дорогу навернення: «Не знаю. Хіба я сторож брата мого?». Лише тоді настає заслужене покарання, проте і воно не перекреслює Каїна, Бог захищає його від помсти й відкриває перспективу надії на майбутнє.
Наслідуймо Бога – навертаймо тих, які грішать. Ми, які знаємо злобу і наслідки гріха, коли застерігаємо та закликаємо інших навернутися зі злої дороги стаємо знаряддям Божого милосердя.
Обидва приклади з Книги Буття підтверджують, що слід враховувати відмову і спротив грішників. Людині, що зійшла з доброго шляху життя, важко усвідомити свою провину, побачити її у правильному світлі і визнати її. Тому необхідна терпелива витривалість, яка не зважає на невдачі, а шукає все нові способи і шляхи як промовляти до сумління грішників, щоб здобути їх для Господа. Такою по суті є справжня природа історії спасіння. Це довгий ланцюг невтомних зусиль Бога, які повторюються для спасіння людини, щоб вирвати її з тенет гріха і визволити для повної свободи.
Педагогіка навернення ближніх
У Старому Завіті один із найпромовистіших прикладів ефективності першого вчинку милосердя для душі наводить 2 Книга Самуїла. Мова йде про пророка Натана, який докоряє Давиду після гріха, якого він допустився із Версавією. Потоптавши принципи справедливості і відповідальності за довірений йому народ, цар учинив чужолозтво, після чого підступно довів до смерті Урії, чоловіка Версавії (2 Сам 11, 2-27). Інтрига була ним так спритно продумана, що цар Давид у людських очах вийшов добродієм, який пригорнув удову та заопікувався її дитиною. «Та вчинок, якого допустився Давид, не сподобався Господеві» (2 Сам 11, 27). Те, чого не бачать люди, бачить Бог, тому нічого, що зле, не залишиться безкарним.
Знаряддям Божого милосердя для Давида став пророк Натан (2 Сам 12, 1-14). Він припускав, що цар не прийме відкритого напоумлення, тому що зло, яке він учинив, відвернуло його від справедливості. Пророк розповів Давидові притчу про багача, в якого було велике стадо овець, і бідного, в якого була одна овечка. «Якось прийшов хтось у гості до багатого чоловіка, та цей пожалував узяти зо своїх власних овець і корів, щоб зготувати подорожньому, який прибув до нього, і він забрав овечку в убогого чоловіка й зготував її чоловікові, що прийшов до нього» (2 Сам 12, 4). Цар, почувши цю розповідь, сильно обурився: «Як жив Господь! Чоловік, що зробив те заслужив смерть» (2 Сам 12, 5). Тверезо оцінити грішну поведінку інших набагато легше, ніж власну погану поведінку. «Тоді Натан промовив до Давида: “Ти – той чоловік!”» (2 Сам 12, 7). Давид зрозумів, що сам виніс собі вирок і опам’ятався, що знайшло своє вираження у визнанні: «Згрішив я проти Господа!» (2 Сам 12, 13). Не достатньо докладати зусилля для напоумлення грішників, потрібно ще вибирати правильний спосіб як того, щоб достукатися до них, щоб вони в Божому світлі побачили свою ситуацію і стали на дорогу навернення. Щодо Давида, то біблійна традиція з його покаянням поєднує один із найпрекрасніших покаянних псалмів, а саме 50 Псалом.
У Старому Завіті Бог часто говорить про себе, що Він «Бог ревнивий» (Вих 20, 5; Втор 5,9), а Його ревнощі – це прояв безмежної любові. Гріх – це відкидання любові та нахабне її зневажання, тому метою допомоги грішникам є відкрити їхні серця на прийняття любові. Напоумлення стає ефективнішим тоді, коли той, з чиїх уст воно звучить, сам досвідчив Божого милосердя. Перше діло милосердя, яке правильно розуміється і реалізується, не є виключно спрямоване на інших, а виникає із сумлінного погляду в самого себе. Навернення грішника не має нічого спільного з тим, щоб робити іспит совісті іншим, воно має відображати власну відкритість на Божу любов і її прийняття.
Коли нехтуємо вчинком милосердя навертання грішників стягаємо на себе серйозні наслідки: «Докориш щиро ближньому твоєму, щоб не взяти на себе його гріха» (Лев 19, 17). Цей обов’язок, як у вимірі спільноти, щодо всього вибраного народу Божого, так і в індивідуальному вимірі, є одним із найважливіших завдань пророків. Ісая, коли засуджував гріхи політичних і релігійних провідників, а також підданих і вірних, волав: «Це ваші беззаконня вас від Бога відлучили, ваші гріхи обличчя його від вас закрили, щоб вас не чути» (Іс 59, 2). Гріхи віддаляють від Бога, деформують Його справжній образ, спотворюють наше поклоніння Всевишньому. У такому випадку культ Бога стає схожим на пародію побожності і є марним. Пророчі напоумлення закликають змінити поведінку й очистити та відновити образ Бога, що є умовою прийняття Його милосердя. Підвалиною навернення грішників з одного боку є засудження гріха, а з другого – прояв Божої доброти і милосердя, які виражаються у прощенні.
Ісус так говорив про потребу братнього напоумлення: «А коли брат твій завинить супроти тебе, піди й докори йому віч-на-віч. Коли послухає тебе, ти придбав брата твого. Коли ж він не послухає тебе, візьми з собою ще одного або двох, щоб усяка справа вирішувалася на слово двох або трьох свідків. І коли він не схоче слухати їх, скажи Церкві; коли ж не схоче слухати й Церкви, нехай буде для тебе як поганин і митар.» (Мт 18, 15-17). Заохочення до чуйного напоумлення повторюється у навчанні святого Павла. У ІІ Посланні до Солунян він закликає до терпеливого ставлення до грішника: «Однак, за ворога його не вважайте, лише напоумте як брата» (2 Сол 3, 15).
Приклад Ісуса вказує, що не завжди навертання грішників обмежується лагідним переконанням. Інколи необхідно бути суворим і назвати гріхи по імені. Ісус проголошував потребу навернення та навчав, що гріх і його злоба є насамперед у серці людини. «З нутра бо, з серця людини, виходять недобрі намисли, розпуста, злодійство, вбивство, перелюби, загребущість, лукавство, обман, безсоромність, заздрий погляд, наклеп, бундючність, безглуздя» (Мк 7, 21-22). Коли гріх стає видно назовні, він вимагає рішучої реакції, яка з одного боку називає зло по імені, а з другого застерігає інших від його збоченого впливу і наслідків.
Контакти Ісуса з фарисеями мали форми розмов і суперечок, проте бували і відкриті конфронтації. Коли лагідності було недостатньо, напоумлення були суворими. Так траплялося тоді, коли не було ознак навернення зі злої дороги, що призводило до згіршення: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите й не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти» (Мт 23, 13).
За матеріалами сторінки Львівської архідієцезії
