На сторінці Вищої духовної семінарії св. Йосифа у фейсбуці останнім часом можна побачити світлини та короткі відео з концертів, які семінаристи проводять у парафіях Львівської архідієцезії. Зазвичай це кавери на різні відомі релігійні пісні. Крім гітари, семінаристи грають на клавішах, барабані, саксофоні. Гурт «Deo voice» налічує 8 семінаристів. Нам вдалося поспілкуватися з 4-ма з них.
Семінарист 4 курсу Михайло є директором гурту. Під час виступів він є провідним голосом та грає на акустичній гітарі.
Михайло, я чула, що Ви гарно співаєте і граєте. Однак цього не достатньо, щоби був гурт. Які були початки гурту «Deo voice»?
Коли я прийшов до семінарії, то тут вже був гурт «Клерик бенд». Звісно, з часом він припинив своє існування, бо ж семінаристи завершують навчання в стінах семінарії. Згодом приходять нові. Не завжди є такі умови, щоб існував гурт. Так і у нас – якийсь час була перерва. Але потім, як ми вже зібрались у цьому складі, який є зараз, то все ж таки прийшло розуміння, що ось цей момент, коли можемо відродити семінарійний гурт. Тим більше, що деякі з нас належали до складу попереднього гурту і були досить зіграні. Думаю, що десь два роки тому ми почали активно грати. Прийшли нові учасники гурту (клавішник і бек-вокаліст), з’явились нові інструменти. Це була дуже добра нагода до віднови нашої діяльності.
Першокурсник Віктор прийшов до семінарії у 20 років. До цього він кілька років навчався у католицькому університеті у Любліні. У гурті грає на клавішах та є бек-вокалістом.
Вікторе, чи Ви вчились до семінарії в музичній школі?
До семінарії я два роки навчався у Люблінському католицькому університеті. Перед університетом я як раз завершив музичну школу за спеціальністю акордеон. А коли був у Любліні, то якось душа потягнулась до фортепіано. Я більше цікавився цим, поступово опановував цей музичний інструмент. Не можу сказати, що це професійна гра, але для гурту – те, що треба.
Чому Ви залишили навчання в університеті та прийшли у семінарію?
Це довга історія. Я навчався на інформатиці в Любліні. Але відчув, що це не моє. Свідомо підійшов до цього питання, міркував, шукав чого хочу. Зрозумів, що хочу йти в семінарію. Повернувся до України, бо тут триває війна. Вважаю, що тут є більша потреба у мені, хочу служити там, де я народився.
Щодо гри на фортепіано, то це було таке більше для себе. Я навіть трохи боявся публічних виступів, концертів. А тут у семінарії прийшов і тепер можу грати у гурті.
П’ятикурсник Павло у гурті грає на саксофоні.
Павле, звідки у Вас захоплення саксофоном? Це такий досить рідкісний інструмент.
Все починалося ще як я навчався у школі. У 8 класі я записався до музичної школи, щоби вчитися гри на саксофоні. Хоча на початку я хотів вчитися грати на кларнеті (як і мій друг, який мене запросив послухати, як він грає в музичній школі), однак врешті обрав саксофон. Мені він видався краще. А більше того, знаєте, потім навіть виявилося, що мій дідусь грав на саксофоні. Тож ще у школі я опанував саксофон. Грав у дитячому і дорослому оркестрах.
У семінарію саксофон з собою прихопили?
Скажімо так, я просто його взяв із собою, щоби грати у вільний час. Більше як хобі. Я не знав, що тут є якийсь гурт і не розраховував на це. Тож час від часу грав, щоби не втратити навиків. Потім вже почались перші репетиції. Поступово, як Михайло став директором, то почав збирати нас частіше. Тож тепер я граю на саксофоні регулярно.
20-річний Мар’ян зі Львова, який зараз на 3-му курсі, крім того, що є на бек-вокалі, ще й має за завдання вести концерти. Крім музичної складової вони зазвичай включають свідчення семінаристів про розпізнання дороги покликання.
Мар’яне, чи бувало так, що треба Вам виступати, створити гарну атмосферу, бути активним з парафіянами, які зібрались на концерт, а от настрою зовсім немає. Може встали не з тієї ноги?
За цей час у мене такого не було, щоби не було настрою. Для мене ці виступи – це завжди велика радість. Бо фактично це є виконання місії, яку нам дав Ісус – йти і навчати народи. Це наше покликання. Я радію, що можу реалізувати цю місію, навіть таким, здавалося б, банальним чином. У нас тут немає не важливої ролі. Я помічаю, що молитва, читання Святого Письма наповнюють мене радістю. Я можу нею ділитися. Бо ж, якщо її немає в мені, то що можу дати іншим?
Михайле, Ви – директор гурту, тож хочу поцікавитись, чому саме така назва – «Deo voice»?
Над назвою ми думали довго. Стара назва «Клерик бенд» нам видалась неактуальною. Таку назву, яка поєднала латинське «Deo» (Божий) та англійське «voice» (голос), придумав наш диякон Юрій. Звісно, були різні думки та поради, але ми зупинились на цьому.
Вікторе, а як часто відбуваються репетиції?
Був такий час, коли ми мали репетиції щодня протягом тижня. Після вечері ми збирались на 1,5 години. Це був наш вільний час і ми мали змогу провести репетицію. Звісно, більше часу присвячуємо гурту перед самим виїздом на виступ.
Михайло, як часто маєте концерти?
Все залежить від запрошень та наших справ у семінарії.
Тобто Вас запрошують настоятелі окремих парафії?
Так. Коли ми їдемо на якусь парафію, то там також є душпастирі з інших парафій. Тож вони звертаються до нашого ректора з запрошенням до своєї парафії. Враховуючи навчальний процес та наші внутрішні плани, ректор узгоджує зі священником можливу дату нашого приїзду. Тож ми вже знаємо план виїздів і тоді плануємо репетиції.
Тому був час, коли ми репетиції мали щодня. Багато теж залежить від того, як давно ми останній раз грали. Крім того, вчимо нові пісні.
Павле, у вас добра тут компанія зібралась. Чи сваритесь між собою?
Чесно кажучи, я здивований, але не сваримось. Бо досвід дитячого та дорослого оркестрів є зовсім інший. Мені здається, що ключовим є те, що Михайло нас зміг згуртувати. Ми не хочемо його підвести. Наш гурт, як на наші реалії, то набрав вже досить добрі оберти, є певний розвиток і звісно, ми не хочемо зупинятись через сварки. Відчувається, що кожен з нас відчуває свою частку відповідальності і не хочеться якихось непорозумінь.
Слова Павла доповнив Михайло:
Сварок дійсно у нас немає, однак буває, що нервуємось. Особливо, це тоді, коли у нас щось не виходить. Це скоріше напруга через ситуацію, а не через особу.
Мар’яне, яким чином обираєте пісні для виступу? Може маєте якесь голосування?
Переважно репертуар обирають диякон Юрій та Міша. Ми переслуховуємо їх. Для нас йде мова про те, щоби співати те, що гарно звучить та має гарний зміст.
Можливо це мало би бути перше питання, однак у нашому випадку воно буде у нас підсумком. Будь ласка, хай кожен із вас скаже, навіщо це все робите?
Мар’ян: Такий виступ – це нагода свідчити про наше життя в семінарії, це євангелізація. Це також живий знак того, що тут є простір для розвитку наших талантів. От наприклад я – не маю музичної освіти, не закінчував музичну школу. І напевно я не думав, що буду співати, здавалося, що це точно – не моє.
Павло: Під час наших концертів є нагода духовно усиновити семінариста, тобто щодня молитися за кожного з нас. Коли приїздимо до парафій, то наші вихователі говорять проповіді, торкаючись також теми покликання. Семінаристи діляться своїми свідченнями про розпізнання життєвого шляху. І на завершення роздаємо для парафіян картки з іменами семінаристів, щоби за них люди пам’ятали в молитві, підтримували на дорозі до священства.
Віктор: Часто у парафіях ми зустрічаємо осіб літнього віку. Знаєте, вони настільки раді нас бачити. Бачать, що ще є хлопці, які йдуть у семінарію. А під час нашого концерту бачимо, як вони з задоволенням нас слухають.
Михайло: Звісно, що кожен такий виїзд на концерт для нас є можливістю трохи побути поза межами семінарії (посміхається). Це свого роду для нас і перепочинок, і нагода побути разом.
Дякую за розмову і бажаю всіх потрібних благодатей на шляху до священства та нових святих покликань до вашої семінарії!
Розмову вела Аліна Петраускайте
Світлини з архіву семінарії
