Від 5 до 8 березня 2024 року у Брюховичах відбувалось 60 Пленарне засідання Конференції єпископів України. Духовну частину зустрічі для єпископів провів кардинал Ґерхард Мюллер, де скерував, опубліковане Львівською архідієцезією, слово до єпископів про «Вірність Апостольській традиції».
1. Без Христа немає Церкви
Церква, що перестала вірити в Ісуса Христа, перестає бути Церквою Ісуса Христа. Єпископи, котрі зраджують отримане від Бога покликання, щоб уникнути осудження як ригористи прозелітизму чи захисники християнської моральності, забули про сенс і мету свого існування. Папа Бенедикт дуже чітко нагадав нам, що релятивізм у доктрині не робить християнство прийнятним для сучасності. Уже в XVII столітті великий математик і філософ Блез Паскаль у своїх „Листах до провінціала” застерігав єзуїтів перед лаксизмом. Ці „спритники” («спритні хлопці») хотіли погодити християнство з легковажною поведінкою бурбонського двору. Однак попри своє бажання секуляризувати християнство вони врешті-решт стали тільки жертвами власної стратегії адаптування.
Єпископи і теологи, котрі забули, що тільки у Христі ми маємо повноту благодаті та правди, або ті, які, як і модерністи на початку ХХ століття, вважають, що вони могли б розвинути навчання Христа так, як вони вважають за потрібне, мають згадати слова св. Павла: „Якби я і досі догоджав людям, то не був би слугою Христа… Євангеліє, яке я вам звістив, не від людей. Адже я не прийняв його і не навчився від людини, але – через об’явлення Ісуса Христа” (Гал 1,10б-12).
Пастирі Божої Церкви, що їх Дух Святий поставив (пор. Діян 20,28), – це не хто інші, а саме законні наступники Апостолів (пор. І Послання св. Климента 42-44). Воскреслий Господь сказав до своїх Апостолів: „Як послав Мене Отець, – і Я посилаю вас! (…) Прийміть Святого Духа! Кому відпустите гріхи, – будуть відпущені їм; кому затримаєте, – будуть затримані” (Йн 20,21-23)
Тільки тому, що Христос об’явив Себе як „дорога, правда і життя” (пор. Йн 14,6), „Церква живого Бога, колона і фундамент істини” у Святому Дусі (пор. 1 Тим 3,15). „Істина Євангелія” (пор. Гал 2,14), яку колись Павло мусив захищати навіть від неоднозначності дезорієнтованого Петра, не є виявом духа часу в сенсі теорії діалектичного процесу розвитку Гегеля. Дух правди і життя – це Дух Отця і Сина. Святий Дух нагадує нам правду Христа і вводить нас у повноту пізнання Слова, що стало тілом. Справді, в Ісусі Христі „ми споглядали славу Його, – славу як Єдинородного від Отця, повного благодаті й істини” (Йн 1,14).
Святий Дух не актуалізує для сучасності мертвої на вигляд традиції через пророків-самозванців, як у це вірили монтаністи у ІІІ столітті. Sensus fidelium у жодному разі не є якимсь голосом народу, який вимагає, щоб його слухали його пастирі, чи теж натхненням Святого Духа, що його потім Папа інтерпретує на свій лад. Святий Божий Народ бере участь у пророцькому служінні Христа, адже загал вірних, що отримав помазання Святого Духа, не може помилятися у вірі. Другий Ватиканський Собор пояснює: „Уся спільнота вірних… показує цю свою особливу властивість через надприродне розуміння вірних [sensus fidei] усім народом, коли ‘від єпископів до останніх вірних-мирян’ (S. Agostino, De Praed. Sanct 14, 27) виявляє загальну згоду в питаннях віри та моралі. Адже завдяки цьому розумінню віри (…), Божий народ невідступно тримається ‘віри, раз назавжди переданої святим’ (Юд 3)” /Lumen Gentium 12/.
Єпископи на чолі з Папою не отримують жодного нового об’явлення, а „проповідують віру дорученому їм народові, щоб він її прийняв і втілював у звичаях. Вони пояснюють цю віру у світлі Святого Духа, виймаючи з об’явленого скарбу нове і старе (пор. Мт 13,52)” /Lumen gentium 25/. У живій традиції Церква від початків „тривала в навчанні Апостолів і в спільності [церковній], в ламанні хліба [євхаристійного] та молитвах [Божій Літургії]” (Діян 2,42).
Святий Дух також не установлює свого третього царства, яке було б після Отця у Старому Завіті та після Сина в Новому Завіті, як у це вірив Йоаким Флорський у ХІІ столітті. Ця доктрина про Бога (пантеїстичного), який діалектично розвивається у трьох етапах і який, пройшовши всю історію світу та ввібравши її в себе, з’являється як абсолютний дух у Святому Дусі, сформувала філософію історії Гегеля. Як відомо, Карл Маркс переосмислив цей абсолютний ідеалізм як абсолютний матеріалізм, завдяки чому врешті-решт людина знаходить свою мету не в Бозі, а радше там, де з’являється рай на землі, у якому людина стає своїм власним творцем і спасителем. Сьогодні цей давній історичний матеріалізм перейменовують у Новий світовий лад Всесвітнього економічного форуму в Давосі; а Юваль Харарі – пророк цього безбожного і нелюдського нігілізму.
Однак правда, яку Церква проголошує і про яку свідчить, – це особа і діло Христа. У Ньому незрівнянна новизна Бога і повнота Його правди, безповоротно увійшли у світ (пор. Іриней Ліонський, Adversus haereses IV 34,1). І тому до тих, що вірують у Христа, скеровані слова: „Ісус Христос учора, сьогодні й навіки той самий! Не піддавайтеся різним та чужим наукам” (Євр 13,8-9a).
2. Єпископи в апостольському наступництві як слуги Христової правди
Отже, Святе Письмо і Апостольська Традиція не представляють мінливого людського уявлення про Бога і світ, що єпископи і теологи завжди його мають актуалізувати. Це радше через ці засоби переказу, тобто Святе Письмо і Апостольську Традицію, далі через хрестильне Credo і Божественну Літургію, проголошують Христа, який говорить до нас через проповідування (1 Сол 2,13), який проголошує спасіння кожному вірному в кожному з семи таїнств Святої Церкви.
Тому Другий Ватиканський Собор навчає: „Священне Передання і Святе Письмо складають єдиний священний депозит Божого слова, доручений Церкві… Завдання ж автентичного тлумачення записаного чи переданого Божого слова довірено одному лише живому Вчительству Церкви, яке здійснює свою владу від імені Ісуса Христа. Це Вчительство не стоїть понад словом Божим, а йому служить, навчаючи лише того, що було передано, бо з Божого доручення і під проводом Святого Духа побожно слухає це слово, свято зберігає та вірно викладає; і все, що Вчительство подає до віри як божественно об’явлене, воно черпає з цього єдиного депозиту віри” (Dei Verbum 10).
Другий Ватиканський Собор у догматичній конституції про Церкву не виходить за межі соціологічно-імманентного визначення Церкви. Папа і єпископи не повинні протидіяти втраті суспільного значення Церкви модерністичними адаптуваннями, таким чином змінюючи її місію спасіння світу у Христі. Їх також не рятує факт, що вони хотіли б показати причини свого існування завдяки релігійному та соціальному внескові у цілі та внутрішні ідеології світу (у значенні: Великого перезавантаження атеїстично-філантропічних еліт, екорелігії, гіперактивності у кризі Ковіду, руху антираціонального пробудження (woke), діаметральною протилежністю якого є природна та об’явлена антропологія).
Церква не є виключно людською організацією, яка має показати світові свою корисність чи системну значимість. Її природа та місія ґрунтуються на її сакраментальності. Її природа та місія – бути знаком і знаряддям найглибшої єдності людей з Богом – виникає з божественно-людської єдності Христа: Ecclesia catholica est Cristus praesens visibilis.
На початку ІІ століття святий єпископ і мученик Ігнатій Антіохійський писав до Церкви у Смирні: „Де є єпископ, там має бути Церква, як і там, де є Христос Ісус, є католицька Церква. Без єпископа не можна ні охрестити, ні звершувати бенкет любові [Євхаристії], але все, що можна вважати добрим, воно також приємне Богові” (Смирна 8:2).
Тому Другий Ватиканський Собор заявляє, що Церкву „через немалу подібність прирівнюють до таїнства воплоченого Слова; бо як прийнята Божим Словом людська природа служить Йому невіддільно поєднаним з Ним живим знаряддям спасіння, так і суспільна структура Церкви служить Духові Христа, який її оживляє, задля зростання Тіла (пор. Еф 4,16). Це – єдина Церква Христова, яку ми визнаємо у Символі віри єдиною, святою, вселенською й апостольською, яку наш Спаситель після свого воскресіння дав пасти Петрові (пор. Йн 21,17), яку доручив йому та іншим апостолам поширювати й нею правити (пор. Мт 28,18н), яку навічно воздвиг як стовп і основу істини (пор. 1 Тим 3,15). Ця Церква, встановлена в цьому світі як упорядкована спільнота, перебуває у католицькій Церкві, якою керує наступник Петра та єпископи в сопричасті з ним” /Lumen gentium 8/.
Апостольське наступництво єпископів, тобто їхня „єрархічна конституція” (пор. LG 18-29), є інтегральним елементом суті та місії видимої Церкви і гарантує її необхідну історичну тотожність з Церквою Апостолів.
Іриней Ліонський, що його Папа Франциск оголосив Учителем Церкви, Учителем єдності, розвивав у дебатах з гностиками автентичне значення засади ґрунтовного зв’язку Святого Письма, Апостольської Традиції з авторитетом навчання єпископів Церкви, які є законними наступниками Апостолів: „Тому треба слухати вершин Церкви, які разом з наступництвом у єпископстві отримали безсумнівний дар віри (=charisma veritatis certum), так, як хотів Бог. Інші, котрі нічого не хочуть знати про це наступництво, що сягає початків, – це єретики, які поширюють дивне навчання… Ті, що повстають проти правди і підбурюють інших проти Церкви, перебувають у пеклі” (Adversus haereses IV 26,2).
На жаль, тепер в оточенні Папи є впливові радники, які схиляють до двох серйозних помилок: 1. Папа Франциск міг би, маючи найвищу апостольську владу (plenitudo potestatis), навіть змінити єрархічну конституцію Церкви і її Боже право (ius divinum), наприклад делегувати мирянам свою юрисдикційну владу; i 2. Дух передає Папі цілком нове навчання, яке вірні мусять сліпо приймати, навіть якщо воно відкрито суперечить чіткому навчанню Святого Письма, Апостольській Традиції і попереднім догматичним дефініціям Святіших Отців та екуменічним соборам. Однак Перший Ватиканський Собор у догматичній конституції Pastor aeternus говорить: „Адже Святий Дух був обіцяний наступникам Петра не для того, щоб своїм натхненням об’явити нову доктрину, а щоб старанно берегти і передавати Об’явлення, отримане від Апостолів, тобто депозит віри. Саме цю апостольську доктрину прийняли, вшановували і наслідували всечесні Отці та святі правовірні Вчителі, добре знаючи, що Столиця Святого Петра завжди вільна від помилок завдяки силі Божої обітниці, яку отримав Князь Його учнів через Господа, нашого Спасителя: ʻЯ молився за тебе, щоб віра твоя не послабла, а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братівʼ /Лк 22,31/” (DH 3070).
3. Остаточний критерій апостольського наступництва в римському приматі
Окремі локальні Церкви творять єдину Божу Католицьку Церкву, що є єдністю єпископських Церков. Локальна Церква в Римі – це одна з багатьох локальних Церков, але виняткова з огляду на її апостольське заснування завдяки /martirium verbi et sanguinis; мучеництву слів і крові/ апостолів Петра і Павла, що надає їй першість у спільноті локальних Церков /єпископських/ у всьому свідченні і єдності життя communio catholica. З огляду на це potentior principalitas кожна інша локальна Церква має перебувати у згоді з римською Церквою (Іриней, Adversus haereses III 3.3).
Оскільки Колегія єпископів служить єдності Церкви, то вона має виявляти принцип засаду своєї єдності. Тому можна говорити тільки про єпископа однієї локальної Церкви, а не про якогось президента федерації регіональних і континентальних церков; це не можна вважати фактичним принципом: парламентське рішення більшості, делегування права до участі в уряді, що його обирають, як у Німеччині синодальна рада створена з огляду на права людини, що її рішенням мають підпорядковуватися єпископи.
Оскільки суть єпископства полягає в особистому свідченні, принцип єдності цього єпископства втілюється в особу, тобто в Єпископа Риму. Як висвячений єпископ (а не тільки як той, хто не був єпископом і його призначили на цю посаду), він наступник Петра, що як перший Апостол і перший свідок воскресіння втілював у собі єдність Колегії Апостолів. Вирішальним для теології примату є визначення служіння Петра як єпископського служіння і визнання, що це служіння – право не людини, а Бога, оскільки його можна виконувати тільки з авторитетом Христа завдяки благодаті харизми Святого Духа, яку особисто отримує той, хто її носить: „А щоб цей єпископат був єдиним і неподільним, поставив на чолі інших апостолів Петра, заклавши в ньому тривалу й видиму основу і начало єдності віри та сопричастя” (LG 18; DH 3051).
4. Перемога правди в любові
Саме це є свідченням Церкви про Христа, що Він не тільки проголошує правду, а Він є правдою: „Не любімо словом, ані язиком, лише – ділом і правдою. З цього ми спізнаємо, що ми від правди, і заспокоїмо перед Ним серце наше” (1 Йн 3,18-19). „Але будемо жити по правді та в любові, в усьому зростаючи в того, хто є Головою – у Христа” (Еф 4,15н).
Рада, скерована до Церкви, щоб вона модернізувала своє правдиве навчання Євангелія філософією релятивізму, веде тільки до того, що видається успіхом. Не потрібно піддаватися такому навіюванню: якщо бажаєш достукатися до сучасних людей і хочеш, щоб тебе всі любили, то як Пилат відсунь правду набік, тоді уникнеш переслідувань, страждань, хреста і смерті! Говорячи світською мовою, могутність політики, медіа і банків – це певне розв’язання, тоді коли правда закликає до спротиву та обіцяє страждання разом із Христом, розіп’ятим Спасителем. Ісус міг би легко врятуватися за допомогою послання безумовної любові небесного Отця, який не вимагає навернення і спокутування. Той, хто запрошує всіх, скасує запрошення, якщо запрошені не відповідають Його очікуванням.
Однак чому Божий Син змагався з дияволом, батьком брехні і вбивства від самого початку? (пор. Йн 8,44н). Чи можлива є дипломатична умова з володарями цього світу, політично-медіальною елітою? Чи ми не маємо гарантувати майбутнє Церкви, йдучи на компроміси з могутніми і мудрими цього світу, замість того, щоб постійно проголошувати розіп’ятого Христа: „Ганьбу для юдеїв, і глупоту для поган, а для тих, що покликані, – чи юдеїв, чи греків – Христа, Божу могутність і Божу мудрість”? (пор. 1 Кор 1,23-24).
Місія учнів Христа, яка є проголошенням правди в любові, можлива завдяки силі Святого Духа. Те, що Ісус сказав своїм учням, Він сьогодні говорить до нас: „Будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі” (Діян 1,8). Воскреслий Господь – це живе Боже Слово, яке перебуває і діє у Святих Писаннях, Апостольській Традиції, Martyrii, Leiturgia i Diakonia своєї Церкви. Він говорить до своїх Апостолів і всієї апостольської Церкви: „Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангеліє всякому творінню. Хто увірує й охреститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений” (Мк 16,15-16). Він, що особисто є правда, говорить: „Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку” (Мт 28,20).
