Італійський журналіст Стефано Лещинський, який працює у італійській редакції Радіо Ватикану поділився своїм свідченням про поїздки в Україну під час повномасштабної війни.
Його свідчення опублікувала редакція Vatican News.
«Коли почалася війна, мене охопило болісне почуття провини, бо я усвідомив, що перед тим, я зовсім не зрозумів, до чого це все йде. Але ж я журналіст і вже багато років займаюся міжнародними питаннями…
Я пам’ятаю, що 23 лютого я обідав зі своїм давнім другом, і коли він запитав мене, чи справді Росія нападе на Україну, я дуже впевнено відповів: «Ні. Війни не буде, вона нікому не вигідна! Путін просто грає м’язами з економічних причин». Ще ввечері того ж дня, за кілька годин до нападу, я заспокоював українку, яка опікувалася моїм батьком. Вона плакала, налякана і хвилювалася про дочку й онука, зятя, якому доведеться йти воювати. Я їй сказав, що нічого не буде, щоб заспокоїлася.
Наступного дня – 24 лютого 2022 року – я не знав, як подивитися їй в очі.
Більше двох місяців я не хотів писати жодного рядка про те, що відбувається в Україні. Через екрани я дивився на людей, які тікають до Польщі та інших сусідніх держав, читав чужі статті і запитував себе: як я міг бути таким нерозумним?! Невже не було очевидно, що це станеться?
Наприкінці квітня моє керівництво запропонувало мені поїхати в Україну. Я не був першим, хто отримав таку пропозицію, але я прекрасно розумію тих, які відмовилися.
До Львова я прибув, супроводжуючи Секретаря у справах стосунків з державами та міжнародними організаціями архиєпископа Пола Річарда Ґаллаґера. Потім я відвідав Київ, Бучу, Ірпінь, Ворзель і багато населених пунктів, які були звільнені від росіян. Я чув протиповітряну тривогу в різні часи доби і гуркіт ракет української ППО; я бачив зруйновані будівлі і масові поховання. Я зустрічав людей, переповнених смутком, дітей на скейтбордах і закоханих, які гуляли серед знищених російських танків.
Рівно через рік я знову приїхав в Україну. Цього разу сам. Я їхав у поїзді, де було також багато жінок з дітьми, які поверталися на кілька днів до дому, щоб побачити своїх чоловіків, братів, батьків. Війна була такою ж, як і рік перед тим. Звучали сирени. Але все було інакше. Здавалося, що люди вже звикли до війни. Навіть у Києві люди вже не спускалися в бомбосховища, коли звучала тривога. Вдень люди бігли на роботу, вигулювали собак, пересувні кав’ярні на бульварах продавали каву. Але це було не все… Я бачив будинки, які відновлювали після руйнувань, спричинених обстрілами, багато іноземців, які працювали в неурядових організаціях або великих міжнародних організаціях. Але навіть не це робило ситуацію відмінною від першого разу.
Можливо, це був мій погляд, який змінився. Цього разу я побачив війну в Україні очима Христини, яка у свої 21 роки від перших днів зголосилася допомагати тим, хто змушений був тікати або втратив усе; я також побачив її через страждання Олега, що як молодий психолог допомагає травмованим дітям і який, коли ми познайомилися, мав ось-ось стати батьком. А побачив війну також через молодого єпископа Максима, який накручує кілометри у своїй єпархії під обстрілами; через руки пані Ірини, яка показала мені свій город поруч із фундаментом того, що колись було її будинком; через щедрість двох львівських жінок, які щодня замішують по сто буханців хліба, щоб відправити їх у прифронтові села, і очі дітей-сиріт із центру імені Святого Івана Боско, які кидають виклик своїм поглядом, заявляючи, що, як тільки стануть повнолітніми, поїдуть воювати у Бахмут. Я бачив також кладовища, дедалі більші й більші, дедалі більше забарвлені в жовто-блакитні кольори, дедалі більше наповнені квітами.
Добіг кінця другий рік війни і почався третій. Я вважаю за краще думати, що я нічого не зрозумів про цю війну на початку і що, можливо, і цього разу буде краще, якщо я помилюся».
