Беата Зайончковська: Бог не залишив Україну, я в цьому переконалася

Представниця польської редакції Радіо Ватикану Беата Зайончковська ділиться своїми переживаннями з приводу повномасштабної війни в Україні, та розповідає про те, як вона у своїй роботі старається висвітлювати події та свідчення людей, які страждають від війни.

Про це пише Vatican News.

«Я ніколи не забуду першої неділі цієї війни. Я тоді була сама на роботі. Я читала заклики з різних куточків світу до Путіна зупинити незаконну агресію, заклики молитися за мир і, перш за все, я вперше поспілкувалася з людьми, які були в містах, що в той час перебували під обстрілами. Багатьох з них я тоді не знала, через два роки вони стали мені близькими. У ту першу неділю війни я зрозуміла, що доки в Україні не буде миру, моя журналістська робота не буде такою, як раніше. У моєму серці озвалися слова Апостольського нунція в Сирії, який сказав, що на початку війни його телефон розривався від дзвінків, але з кожним роком журналісти дедалі більше забували про них… а війна в цій країні триває й досі. Для себе я вирішила, що цього не можна допустити з війною, яка по-варварськи прагне стерти з лиця землі український народ і назавжди змінити обличчя Європи, і яка так глибоко торкнулася моєї Батьківщини. Захист від забуття став моїм завданням, адже забуття – це ворог, страшніший за будь-яку крилату ракету.

Я не рахувала розмов, але протягом першого року війни майже не було дня, щоб я не готувала матеріал, який би свідчив про страждання українців та їхню незламність. Мене зворушили (і я, як ніколи пишаюся тим, що я полька) свідчення моїх співвітчизників, які відкрили свої домівки і серця для людей, що втікали від війни, а також величезна солідарність, продемонстрована самими українцями. Серед океану страждань, несправедливості та насильства я старалася розгледіти героїв щоденного життя, які своєю поведінкою показували, що історію пише добро. Саме про це я хотіла розповідати на хвилях Радіо Ватикану, а також у польських медіа, з якими я співпрацюю. При цьому я не залишала поза увагою російську жорстокість, яка шокувала світ. Я не забуду розмови з людьми, які зуміли вибратися з оточеного Маріуполя, зі свідками ексгумацій в Бучі та Ірпені. Розповідаючи про добро, яке робиться в Україні, я не підсолоджувала жорстокість війни, але в оптиці віри шукала докази того, що Бог не залишив Україну. І я в цьому переконалася. Я бачу Його в людях, які страждають, і в руках допомоги, що намагаються полегшити ці страждання. Ця журналістська робота є і для мене своєрідною мандрівкою віри у непростий період особистих пошуків.

Великим відкриттям для мене було побачити те добро, яке в Україні за 30 років незалежності зробили польські священики та богопосвячені особи. Нещодавно мені про це нагадав єпископ Віталій Скомаровський, голова латинського єпископату України, який підкреслив, що поляки вже не вперше щедро підтримали українців. Він говорив про незмірну фінансову, людську та духовну підтримку, яку вони надавали протягом останніх десятиліть, допомагаючи відбудовувати Церкву з руїн комунізму, а тепер продовжують це робити, бо не втекли, а залишилися і продовжують стояти разом з незламним народом. Ця присутність не потребує коментарів. Вона є надією.

Я пам’ятаю ту хвилину, коли я замислилася над тим, чи моя робота має сенс і чи є вона чимось більшим, ніж просто інформуванням. Це сталося невдовзі після того, як я випустила новину про проблеми волонтерів у Києві, які доглядають за лежачими дорослими та інвалідами. З того матеріалу було зрозуміло, що вони гостро потребують підгузків для дорослих, бо про них безрезультатно просили у різних організацій, які вважали за краще надавати їжу або ліки, а до підгузків ставилися як до непотрібної примхи. Для людей, які опікувалися десятками хворих та інвалідів, це було питання не виживання, а людської гідності. Через годину після виходу в ефір інформаційного випуску я отримала повідомлення з Києва: «Пані Беато, дякуємо. Ми забезпечені підгузками на найближчі місяці». У мене потекли сльози. Після цього я вже не сумнівалася, чи моя робота має сенс. Я знала, що повинна інформувати і що Бог знайде того, хто захоче схилитися над долею людей, чиє повсякденне життя складається з повітряних тривог, бомбардувань і нескінченного страху.

Я знаю, що повинна розповідати про долю українців аж до перемоги. Я впевнена, що усвідомлення того, що хтось про них пам’ятає і переймається їхньою долею, вселяє надію. Політичні суперечки я залишаю політикам. Особисто я не хочу закривати очі на біль України. Я молюся за її перемогу і за чудо миру. Ми повинні далі перейматися цією війною. Я глибоко переконана, що солідарність і гуманітарна допомога так само важливі, як і донесення правди про війну, що триває. Жодна пропаганда не повинна нас приспати. Адже агресор робить все, щоб світ втратив сприйняття чорного та білого, але не можна забувати, що це Росія є агресором, а Україна – жертвою. Ця війна виграється в окопах, але також і на інформаційному фронті. Я почуваюся привілейованою, будучи на боці України і маючи можливість розповісти світові правду про страждання цього мученицького народу. Слава Україні! Героям слава!».

Схожі новини:

Поширити новину: