Свідчення про жахіття війни, життя та трагічний досвід втрати любого сина Даниїла, досвід Божої дії від Тетяни Сичової з Маріуполя, яка понад два місяці перебувала в окупації.
Відео, що ілюструє історію Тетяни опублікувала Релігійна місія «Карітас-Спес Україна».
«Менший мій син з першого дня, з першої години став на захист своєї батьківщини. Ми жили в окупації (в Маріуполі, – ред. ). 50 днів окупації. Потім 5 днів в нас були важкі фільтраційні табори і 25 діб ми провели ще в Бердянську, не маючи змогу виїхати. Тому що постійно були обстріли, колони
обстрілювались.
Ми думали що це день два. Тому що нас так налаштовували, що це буде не так серйозно і ніякої загрози немає. Але події розвивались дуже швидко. Це підвали. В нас на той час жив хлопчик з
інвалідністю, він не рухався взагалі. 1,9 метри зросту, довгий худий і не вставав на ноги. Ми ховались
в бетонній ямі для картоплі. Його не можливо було переносити. Ми 10 днів пересиділи в тій ямі.
Кожен день обстріли посилювались. Навколо нас були вже вирви. Вікна в хаті повибивало. Горіли
хати навколо. Господь нас зберіг.
Потім ми вже перейшли ближче до Азовсталі (маріупольський металургійний комбінат який став
символом опору українців, що боронили Маріуполь, – ред.) на півтора кілометри. Нас перевіз
священнослужитель з цим хлопчиком і ми поїхали в церковне приміщення таке. В підвал. І там ми
вже спостерігали цю війну і спостерігали на собі. Біля нас стояла зброя яка вистрілювала коли наступали вороги. Вони біля нас ставили оці свої танки і все в нас двигтіло. Ми чули і ці літаки і жахи
цих бомб і жах від відчуття того як гинуть люди. І їх свідчення і згорілі заживо люди. І просто підїзди в які потрапляли бомби. До нас приходили люди все це розповідали. Я не знаю, нас Господь зберіг. Згоріло все навколо, залишилась тільки частиночка будинка, під якою був наш підвал.
Ми безперервно читали Біблію, ми молились постійно. Безперервно, то по черзі, то разом ми молились. Мої молитви і переживання були за сина, бо повна невідомість, місто оточене. Ми бачили що відбувається. Але Господь допоміг вийти нашому сину і вийти нам.
Нас погнали на фільтрацію. Це було жахливо. Щоб описати цю картину, важко підібрати слова. Це
бруд, це лежать люди, які не можуть рухатися на матрацах. «Інваліди», «каліки», хворі, жіночки повні, які не можуть самі пересуватися. Це молоді люди, яких зігнали щоб або забрати в свою армію, або перевірити чи це не наші воїни, що б їх. Зрозуміло що з ними робити. Арештувати, або як там казали «на подвал» на ці знущання (місця тортур, – ред.). Просто місиво таке людське. І що найбільше вразило мого чоловіка, і потім він мені розказав і я згадала цю картинку. На цих пунктах, де нас тягали, ось так висіли портрети того, хто керує Росією, я навіть не люблю називати це ім’я, потім того хто керує ДНР. Такі більші ніж А4. А поряд кругом по всіх стінах, навколо цих портретів, розшукую того, розшукую іншого. Всі стіни були заліплені повідомленнями, що шукаю, такий то номер телефону, хто бачив, хто чув. Оце ті люди принесли таке. Все зруйнували. Люди шукають, люди…
Потім дзвінок, мам, об 11 я маю бути вже на місці. Хай мене тато проведе. Звичайно, я не патріотична мама, я плакала, я просила його, що синочок, залишся, давай подивимось, чому ти йдеш, ти не військовий. Він пішов. Але знаєте, коли мій син загинув і я почала читати його переписку. Я просто тільки зараз пізнаю свою дитину. Можна вибирати друзів, дівчину, можна вирішувати одружуватись чи не одружуватись, мати сім’ю чи не мати. В решті решт, так і написав, що кожна людина вибирає чи вірити в Бога чи не вірити, але коли в твоє місто прийшли вороги щоб його знищити і вбити твоїх рідних – у тебе немає вибору. Я мусив взяти зброю і йти їх захистити. Дуже важко читати ці рядки. Я відкриваю свого сина для себе коли перечитую його вірші, перечитую його ессе, передивляюсь його фототворчість, тоді для мене це була забава молодої людини, а тепер це все перечитую, передивляюсь. Це все компонується і я розумію що не знала глибини його думки, величини його серця.
Війна це страшно. Це така руйнівна сила, яка знищує все: будинки, міста теж, бо цілі покоління
вкладали туди свої ресурси. Але вона знищує і світи людські. Знищує душі поколінь людей. Тому що
там на цвинтарі лежать хлопчики 19, навіть 18 років. І як так подивилась, на мою думку це до 75 %
молодих людей до 25 років. Решта – до 30 років і тільки трохи тих, кому за 40. Коло тих людей з
якими я спілкуюсь в чатах (чати матерів, чиї діти загинули на війні, – ред), це сотні людей, це десятки
людей в Житомирі. Це діти загинули не народивши дітей. Тобто знищують покоління, яке б мало
народити дітей, яке б мало розбудовувати життя нове. І як ми бачимо тепер і є цьому свідками, що це найкращі люди. Це не тому я так кажу, що про мертвих або хороше, або нічого, а тому що вони і
справді такі. Ми з матерями розповідаємо і вони теж після смерті своїх дітей дізнаються про їх
вчинки, читають їхні щоденники, дізнаються як вони жили і що робили. Це прекрасні люди.
Я була пацифістка, а тепер я не пацифістка. Син зробив з мене правильно мислячу людину. В будь
якому разі зі злом потрібно боротися.
Вже пройшов час. Це як прожити ціле життя. Від болю втрати до усвідомлення глибини цієї втрати.
Хочу подякувати Богу за ті Його руки, які нас підтримали. Я вже казала про родину Смірнових і скажу ще про допомогу Карітас (Карітас-Спес, – ред. ). Це було дуже важливо. Тому що ми приїхали без нічого. В чому були одягнені, по дорозі ще щось таке було. Просто нічого не було. Я сину Ігорю
казала, що як ми поїдемо голі, босі, без коштів, без житла, куди ми поїдемо, що ми будемо робити.
Але Господь через вас, дорога Місія Карітас-Спес нас підтримав».
