Проповідь Святішого Отця Франциска під час Святої Меси у Попільну Середу, що відбувалась у базиліці св. Сабіни 14 лютого 2024 року.
«Коли даєш милостиню, коли молишся, коли постиш, пильнуй, щоб робив це в тайні, бо Отець твій бачить таємне (пор. Мт 6,4). Увійди в таємне! Це запрошення, з яким Ісус звертається до кожного з нас на початку великопісної подорожі. Увійти в сокровенне означає повернутися до серця, як закликає пророк Йоіл (пор. Йо 2,12). Це мандрівка ззовні всередину, щоб усе, чим ми живемо, в тому числі наші стосунки з Богом, не зводилося до зовнішнього, до рами без картини, до якогось зовнішнього шару душі, але виходило зсередини і відповідало порухам серця, тобто нашим прагненням, нашим думкам, нашим почуттям, істоті начала нашої особи.
Тому Великий Піст занурює нас у купіль очищення і порожнечі: він хоче допомогти нам зняти весь «макіяж», все, у що ми одягаємося, щоб здаватися пристойними, кращими, ніж ми є насправді. Повернутися до серця означає повернутися до свого справжнього «я» і представити його Богові таким, яким воно є, відкритим і оголеним. Це означає зазирнути всередину себе і усвідомити, ким ми є насправді, скинути маски, які ми часто носимо, сповільнити темп нашої гонитви, прийняти правду про себе. Життя – це не гра за ролями, і Великий піст запрошує нас зійти зі сцени, де відбувається гра, аби повернутися до серця, до правди про те, ким ми є.
Ось чому сьогодні в дусі молитви і смирення ми отримуємо попіл на наші голови. Це жест, який хоче повернути нас до сутнісної реальності нас самих: ми – порох, наше життя подібне до подиху (пор. Пс 39,6; 144,4), але Господь – Він і тільки Він – не дозволяє йому зникнути. Він збирає і формує порох, яким ми є, щоб він не був розвіяний поривчастими вітрами життя і не розсіявся в безодні смерті.
Попіл, яким посипають наші голови, запрошує нас наново відкрити таємницю життя. Він говорить нам: поки ти носиш броню, яка закриває твоє серце, ховаєшся під масками, використовуючи штучне світло, щоб показати себе непереможним, ти залишатимешся порожнім і безплідним. Коли ж, навпаки, матимеш відвагу схилити голову і зазирнути в глибину себе, тоді відкриєш присутність Бога, який любить тебе відвіку. Зрештою, броня, яку ти сконструював для себе, розсиплеться, і ти зможеш відчути, що тебе люблять вічною любов’ю. Сестро, брате, я, ти, кожен з нас, ми люблені вічною любов’ю. Ми – порох, в який Бог вдихнув подих життя, земля, яку Він сформував Своїми руками (пор. Бут 2,7; Пс 119,73), порох, з якого ми воскреснемо до нескінченного життя, приготованого нам у вічності (пор. Іс 26,19). І якщо в поросі, яким ми є, горить вогонь Божої любові, ми відкриваємо, що ми створені з цієї любові і що ми покликані любити: любити наших братів і сестер, які є поруч з нами, звертати увагу на інших, проявляти співчуття, чинити милосердя, ділитися з тими, хто потребує, тим, ким ми є, і тим, що маємо. Ось чому милостиня, молитва і піст не повинні зводитися до зовнішніх практик, але це шляхи, які ведуть нас назад до серця, до суті християнського життя. Вони дозволяють нам відкрити, що ми є порохом, який любить Бог, і роблять нас здатними розсипати ту ж саму любов у «порох» багатьох повсякденних ситуацій, щоб у ньому відродилася надія, довіра і радість.
Святий Ансельм Кентерберійський, уродженець Аости, залишив нам таке заохочення, яке ми цього вечора можемо зробити своїм: «Відірвися на мить від своїх занять, сховайся від метушні власних думок. Звільнися на мить від обтяжливих обов’язків, не думай про тривоги, які тебе пригнічують. Віддай себе на мить Богові і відпочинь у Ньому. Увійди в «кімнату» свого духа, викинь звідти все, крім Бога і того, що дозволяє Його шукати, «зачини двері» і шукай Його. Тепер усім серцем, тепер скажи Богові: «Твого обличчя шукаю, Господи!» (Прослогіон, 1). Тож прислухаймося в цей Великий Піст до голосу Господа, який ніколи не втомлюється повторювати нам: «Увійди у потаємне, повернися до серця». Це спасенне запрошення для нас, які часто живемо поверхнево, прагнемо бути поміченими, завжди потребуємо, щоб нами захоплювалися і цінували. Самі того не усвідомлюючи, ми відкриваємо, що більше не маємо прихованого місця, в якому ми могли б зупинитися і захистити себе, занурені у світ, де все, навіть наші найпотаємніші емоції та почуття, має стати «соціальним» – але як може соціальним бути те, що не лине з серця? – Навіть найтрагічнішим та найболючішим пережиттям загрожує те, що не матимуть таємного місця, яке би їх оберігало: все має бути напоказ, оголене, віддане на поталу пліткам дня.
І тут Господь каже нам: увійди в те, що приховане, повернися до свого нутра. Саме туди, де також оселилося багато страхів, провини і гріхів, туди Господь зійшов, щоб зцілити і очистити тебе. Увійдімо до нашої внутрішньої кімнати: там живе Господь, там приймається наша неміч, там нас люблять беззастережно.
Повернімося, брати і сестри. Повернімося до Бога всім серцем. У ці тижні Великого Посту знайдімо місце для молитви мовчазної адорації, в якій ми залишаємося слухаючими в присутності Господа, як Мойсей, як Ілля, як Марія, як Ісус. Прислухаймося серцем до Того, хто хоче сказати нам у тиші: «Я – твій Бог: Бог милосердя і співчуття, Бог прощення і любові, Бог ніжності і турботи. […] Не осуджуй себе. Не засуджуй себе. Не відкидай себе. Дозволь моїй любові торкнутися найглибших і найпотаємніших закутків твого серця і відкрити тобі твою власну красу, красу, яку ти втратив з поля зору, але яка знову стане видимою для тебе у світлі Мого милосердя. Прийди, прийди, дозволь мені витерти твої сльози, дозволь моїм вустам наблизитися до твого вуха і сказати тобі: Я люблю тебе, Я люблю тебе, Я люблю тебе» (Генрі Ноуен).
Не біймося скинути з себе мирський одяг і повернутися до серця, до того, що є найголовнішим. Подумаймо про святого Франциска, який, скинувши з себе одяг, прийняв усім своїм єством Отця Небесного. Визнаймо себе такими, якими ми є: порохом, який любить Бог, і через нього ми відродимося з попелу гріха до нового життя в Ісусі Христі та Святому Дусі.
Робочий переклад редакції
Фото: Vatican Media
