Сьогодні, 17 листопада, в спомин святої Єлизавети Угорської, патрональне свято відзначають волонтери та працівники соціального цетру святої Єлизавети благодійної організації «Карітас-Спес Харків».
Про це пише Харківська дієцезія.
Папа Бенедикт XVI у своїй катехизі під час загальної аудієнції 20 листопада 2010 року назвав покровительку сьогоднішнього дня св. Єлизавету Угорську однією з найбільш захоплюючих жінок Середньовіччя. Тож, базуючись на тексті папської катехизи, пропонуємо ближче познайомитись з цією унікальною святою.
Як шлюб за розрахунком став місцем освячення
Народившись на початку ХІІІ століття у родині короля Угорщини Андрія ІІ мала Єлизавета лише перші чотири роки провела у оточенні своєї сестри та братів. Вона любила ігри, музику й танці, не занедбувала молитви та була вразлива на долю бідних, яких підтримувала добрим словом чи делікатним жестом. Її безтурботне дитинство завершилося з переїздом до Тюрінгії. За сімейними та політичними розрахунками вона мала стати дружиною сина ландграфа Германа Людвіка. Попри те, що це був шлюб за розрахунком батьків, згодом подружжя поєднала щира любов, що спиралась на віру та бажання виконати Божу волю. Сама церемонія заручин була дуже скромна, бо частина коштів була передана для бідних.
Жінка, що не терпіла компромісів
Після смерті батька, чоловік Єлизавети Людвік у 18 років почав правити в Тюрінгії. Його дружина щораз частіше ставала темою придворних розмов та привертала до себе щораз більше уваги. Її поведінка кардинально відрізнялась від придворного стилю. І це вже було видно з моменту заручин, коли не було такої звичної помпезності та шику на святкуванні. У своїй глибокій вразливості Єлизавета бачила протиріччя між вірою, яку вона визнавала та реальністю життя. Вона не сприймала компромісів. Одного разу, заходячи до храму у свято Внебовзяття Пресвятої Пресвятої Діви Марії, вона зняла корону, поклала її перед хрестом і лягла на підлогу, прикривши обличчя. Коли свекруха насварила її за такий жест, то почула у відповідь: «Як я, убоге створіння, можу ходити в короні, що символізує земну гідність, коли дивлюсь на мого Царя Ісуса Христа у терновій короні?». Так як вона ставилась до Бога, так ставилась і до своїх підданих. Її влада завжди була служінням заради справедливості та любові, у невпинному прямуванні до спільного добра.
Ріки милосердя розливались поза мури замку
Крім того, що Єлизавета добре ставилась до слуг та підданих у замку, вона завжди давала їсти і пити тим, хто стукав до її дверей, одягала їх, сплачувала їхні борги, опікувалась хворими та ховала померлих. Часто зі своїми слугами виходила за мури замку, щоби відвідати домівки вбогих та принести їм хліб, м’ясо, борошно та інші продукти. Вона сама особисто роздавала їжу та речі для потребуючих, перевіряла чи мають одяг та ліжко. Невдовзі на Єлизавету почали жалітись її чоловікові, а він завжди захищав її служіння бідним. Захоплюючись великою вірою та пошаною до бідних Людвік повторював: «Дорога Єлизавето, Ти вмила, нагодувала та допомогла самому Христові». Попри те, що Єлизавета мала дітей, вона ніколи не занедбувала діла милосердя.
«Віддала Богу себе, а тепер мушу віддати і тебе»
Важким випробуванням для Єлизавети була розлука з чоловіком, який наприкінці червня 1227 року вирушив у Хрестовий похід. У відповідь на його рішення вона сказала: «Не буду тебе зупиняти. Я віддала Богу себе, а тепер мушу віддати і тебе». Того ж року її чоловік помер від лихоманки. Ставши вдовою, Єлизавета переживала глибокий сум та біль, та зміцнена молитвою та надіючись побачити чоловіка у небі, вона почала знову цікавитись справами князівства. Однак чекало її нове випробування – її шваґро вирішив узурпувати владу.
Мандрівна вдова
Молоду вдову з трьома дітьми вигнали з замку. З нею залишились лише дві служниці, а дітей віддали під опіку друзів її померлого чоловіка. Мандруючи від села до села, Єлизавета працювала, де могла, піклувалась про хворих, ткала і шила. Свої випробування переносила з вірою, терпеливістю та відданістю Богові. Завдяки допомозі небайдужих родичів, їй вдалося оселитися в замку у Марбурзі. Невдовзі вона збудувала лікарню, де збирала хворих та калік, при своєму столі служила найбіднішим. Останні три роки свого життя Єлизавета провела у лікарні, яку заснувала; завжди бралася за найбруднішу та найбридкішу працю.
Святу Єлизавету Бенедикт називає богопосвяченою жінкою, що жила у світі. Разом зі своїми приятельками, які носили сірі габіти, створила чернечу спільноту. Невипадково вона є покровителькою Третього регулярного ордену св. Франциска та Францисканського ордену світських.
У листопаді 1231 року вона захворіла на гостру лихоманку. Звістка про її хворобу поширилася, і десятки людей прийшли відвідати її. Через майже десять днів вона попросила зачинити двері, щоб вона могла залишитися наодинці з Богом. У ніч на 17 листопада вона мирно заснула в Господі. Свідчення про її святість були настільки численними і переконливими, що вже через чотири роки папа Григорій IX канонізував її; того ж року було освячено прекрасний храм, споруджений на її честь у Марбурзі.
