На одній з аудієнцій Папа Франциск сказав: кожен християнин отримав дар Святого Духа і посланий продовжувати справу Ісуса – звіщаючи всім радість Євангелія та приносячи розраду в різних ситуаціях нашої часто пораненої історії.
Пише CREDO.
Бути місіонером – це продовжувати місію Христа, уприсутнювати Сина Божого в конкретному часі та місці.
В цьому інтерв’ю хочемо познайомити вас із монахинею Стеллою Марі. Аргентинка походженням, вона була місіонеркою в Того, на Кубі та збирається вирушити на нову місію в… Конго. Зараз вона перебуває в Генеральному домі сестер-вербісток у Римі, де служить на рецепції вже дев’ять місяців і де з нею вдалося поспілкуватися. Це прекрасна радісна людина, яка наповнює життя довкола себе миром і позитивом, а її історія життя і служіння захоплюють.
Сестро, я рада і вдячна, що ми можемо поспілкуватися. Ваш місіонерський досвід справді багатий. Чим би Ви хотіли поділитися з нами?
Я з християнської родини. Нас п’ятеро в сім’ї: троє братів і ми з сестрою. Моя сестра, Марія Роза, на рік старша за мене, також вступила в наше місійне згромадження, і ще й того ж року, що і я. Ми разом пройшли всю нашу формацію (сміється).
З раннього дитинства ми молилися вдома разом із батьками, братами й сестрами. У дитинстві нас дуже надихали статті журналу, який видавали отці-салезіяни, де ми могли дізнатися про їхню діяльність у місіонерських країнах. Континент, який найбільше запав мені в серце, – Африка. В моїй школі, яку вели монахині, тема місій в Африці завжди була на порядку денному, і саме тоді я почала молитися за дітей і всі африканські сім’ї. У віці 15 років я почала працювати в парафії катехиткою, готуючи дітей до Першого Причастя. Жовтень був особливим місяцем молитви за місії; молилася ціла наша парафія.
Скільки себе пам’ятаю, мене завжди приваблювало місіонерське життя.
Розкажіть, як на Ваше рішення відреагували батьки? Багато молодих людей сьогодні борються з тим, що батьки не приймають їхнього рішення вибрати шлях богопосвяченості. А як це було у Вас?
Коли мої батьки почули новину про те, що Господь обрав обох їхніх доньок для виконання покладеної на них місії, їхніми першими словами були: «Бог дав нам двох ягнят, яких ми виростили, і тепер Він просить їх виконати велику місію». Вони були дуже вдячні Богові за цей великий дар.
У моїй родині завжди молилися за покликання, за зростання у вірі. Як тільки могли, ми відвідували щоденні Меси, Адорації, реколекції, парафіяльні зустрічі. З Божої ласки, батьки прийняли наше рішення.
Чому саме це згромадження? Як Ви вже згадували, через журнал Ви познайомилися з отцями-салезіанами. Здавалося б, очевидним був вибір сестер-салезіанок. Як і коли Ви дізналися про Згромадження Сестер Служниць Святого Духа?
Ми з братами й сестрами навчалися в школах різних згромаджень і в різних місцях Аргентини, тому що мій батько працював на залізниці й ми багато подорожували через його роботу. А вибір згромадження? Причина була одна: я шукала місіонерське! І завдяки одній сімейній поїздці до місіонерок я познайомилася з нашими сестрами. Потім, повернувшись додому, я підтримувала з ними зв’язок.
А Ви знали – чи мали якесь передчуття, – що Марія Роза, Ваша рідна сестра, також хоче вступити до цього Згромадження?
Ні, ні, я не знала про покликання сестри – ані сестра про моє рішення. Цікаво, що ми дізналися про це лише в Провінційному домі, коли я зустріла її в коридорі, чекаючи в черзі на подачу документів. Це стало великою несподіванкою для нас обох, оскільки раніше ми про це не розмовляли. Зустрівшись, ми почали сперечатися, хто з нас має зайти першою, – бо навіть не мріяли, що зможемо зайти одночасно. Тоді вийшла Провінційна сестра і сказала: «Чого ви сперечаєтеся, можете зайти разом». І так Господь Бог сам вирішив нашу проблему (сміється).
Як Ви згадуєте цей час вашої спільної формації? І як цей досвід вплинув на Ваші стосунки як сестер?
Коли я згадую ті часи, то бачу, що це була Божа благодать. Цей досвід дуже допоміг нам разом зростати у вірі, у спільнотному житті та у прийнятті Божої волі.
Після складення перших обітів ми почали працювати в різних школах, якими опікувалося наше згромадження. Я стала працювати в школі Лурдської Божої Матері в Місіонес. Пізніше, після того, як я склала тимчасові обіти, Бог зробив мені великий подарунок: можливість поїхати на мій улюблений африканський континент, у Того. Але це ще не все, бо я поїхала туди разом із сестрою!
Бачу, що Господь Бог міцно поєднав ваші шляхи. Поговоримо про місіонерський досвід. Як Ви згадуєте час місії в Того?
Це був великий досвід, який назавжди залишиться в моєму серці! Жити серед африканських сімей і дітей було моїм великим бажанням, яке тільки починало здійснюватися. Я працювала у початковій школі для дітей віком 4‑5 років, бо доти в них не було школи для дітей такого віку; а також проводила катехизацію в державних школах. Маю багато кумедних спогадів із того періоду, особливо пов’язаних із культурними відмінностями. Особливо запам’яталась така історія. У Того не прийнято чистити зуби звичною для нас зубною щіткою, а використовують для цього спеціальні рослинні палички – місвак, які вони жують, а потім випльовують. Мені захотілося спробувати, як це відбувається, тільки я забула про найголовніше: діти не ковтають залишки від паличок, а випльовують їх. Як можна здогадатися, реакція була швидкою – біль у животі, слабкість. Мене врятувала одна сестра зі спільноти. З того моменту я вже пам’ятала, як цим потрібно користуватися.
Після семи років у Того мене попросили повернутися в Аргентину, щоби продовжити роботу в школі – цього разу на посаді директора.
У 2007 році я отримала ще одну пропозицію: поїхати на Кубу для 3‑річного досвіду душпастирської роботи. Життя на Кубі нелегке. Це дуже бідна країна, величезні державні обмеження, відсутність свободи слова, – але це не послаблює внутрішнього духу кубинців. Цей час мене дуже збагатив.
Повернувшись в Аргентину, я знову почала викладати в школі. А як закінчилась пандемія коронавірусу, мені запропонували роботу в Генеральному домі в Римі. Саме тут я з радістю отримала звістку про нове місійне призначення – до Конго.
Який досвід місії був для вас найскладнішим?
Один із найскладніших моїх досвідів трапився, коли я була на місії в Того. Я викладала в одній з тамтешніх шкіл. Це історія з хлопцем Алі. Йому тоді було 11 років і він готувався прийняти Святе Хрещення. Він із нетерпінням чекав на цей день, не міг дочекатися. Але в день хрещення він не прийшов.
Наступного дня він також не з’явився. Пройшло більше парафіяльних зустрічей з дітьми, але він усе ще не з’являвся. Це було дивно. Нарешті я запитала дітей, чи не знають вони, що з ним відбувається, чи не трапилося чогось. Вони сказали мені, що він пішов. Я думала – він кудись поїхав (це теж часто трапляється); але вони сказали, що він нікуди не поїхав, але що його більше немає з нами – він помер.
Це була новина, на яку я не очікувала. Діти розповіли мені, що сталося. Алі сказав своєму дідусеві, який був вождем цього племені і оплачував його навчання, що в майбутньому хоче стати священником. Ця новина вартувала йому життя. Його вбили, тому що, по‑перше, у нього був інший план на життя, а по‑друге, бракувало грошей, щоби продовжувати платити за його навчання. Після цієї новини я пішла поговорити з вождем – дідусем Алі. Але, на жаль, їхня культура відрізняється від нашої, і я зрозуміла всю серйозність ситуації. Навіть якщо ця дитина хотіла бути християнином, вона не могла цього зробити. Цей вибір коштував йому життя.
Через 23 роки Ви знову повертаєтесь на африканський континент. Чи не боїтеся, особливо зараз, коли ситуація в Конго така нестабільна? Як Ви готуєтеся до місії в Конго?
Мій місіонерський досвід, особливо в Того, чітко показав, що, попри культурні відмінності, в різних країнах, на різних континентах, – коли ти живеш там досить довго, то починаєш бути частиною цієї культури. Це обмін, який збагачує: давати і брати.
Мій перший і найважливіший пункт у підготовці до будь-якої місії – молитва, щоб мати Божу силу. Ми повинні бачити в іншій людині нашого брата і сестру. Вони такі ж, як і ми; від них можна багато чого навчитися. Іноді нам здається, що ми їдемо на місію допомагати, виховувати; нам здається, що ми знаємо краще; але це не так.
Це також духовна підготовка і довіра всіх тих людей, яких Бог ставить на нашому шляху. Вони потребують Божого Слова, цієї глибокої зустрічі з Господом.
І, звісно, ми просимо, щоби світло Святого Духа просвітило нас – усіх сестер, які їдуть на місію в Конго, щоб ми були одного серця й одного Духа з нашими братами і сестрами.
Якби можна було сформулювати вказівник у вигляді порад: якими будуть Ваші «три поради для того, щоб бути доброю місіонеркою»?
Я скажу так.
Перше: довіра до Бога – мати віру в те, що Бог завжди супроводжує нас, Він іде разом з нами.
Друге: у кожній ситуації намагатися знаходити щось позитивне. А коли вам важко – шукати і повертатися до найпозитивніших моментів, перемог.
І третє: вчіться у своїх братів і сестер. Будьте з ними одним цілим, товаришуйте їм і разом переживайте свою зустріч із Господом у радості, мирі та зі впевненістю.
Звідки береться Ваша незгасна усмішка? Як Вам це вдається?
Мої батьки завжди казали нам: не варто сердитися, тому що сердитися – це подвійна робота; і я прийняла це близько до серця. Несіть Христа іншим людям із радістю – й Він сам буде діяти. Іноді усмішка – це єдине Євангеліє, яке люди прочитають
