В інтерв’ю з сестрою Францискою Туманевич CSFN зі Згромадження Сестер Пресвятої Родини з Назарету ми порозмовляли про річницю повномасштабної війни в Україні, про те, як війна змінила життя сестри, а також про її служіння в «Карітас-Спес» Київсько-Житомирської дієцезії, про першу поїздку на деокуповану Київщину та її працю в єпископському суді.
Сестро, війна внесла корективи у життя кожного українця. Як змінилося Ваше життя?
Усі ми часто повторюємо, що більше не будемо такими, якими були раніше. Моє життя змінилося, коли я усвідомила, що проживати життя маємо тут і тепер. І це усвідомлення, що тільки ця мить мені належить, і тільки в цю хвилину можу щось зробити – хороше чи погане, або ж не використати її взагалі. Ця війна змінила моє розуміння, моє бачення, і я зараз не роблю наперед планів, як завжди робила, хоча б ще рік тому. Перші місяці було дуже важко, потім стало трохи легше, бо ми навчилися жити під час війни і все-ж таки я почала планувати дещо, як наприклад, відпустку, якої у мене не було вже досить довго. Я зрозуміла, що бути вдячною і помічати добро навколо дуже важливо. І це теж певні корективи, які внесла війна. Вміти бути вдячною і вміти помічати добро. Бо кажуть, що вдячність змінює траєкторію для ракет, і ця вдячність ще більше увійшла в моє життя з можливістю помічати щось добре, адже добра більше.
У які моменти, на Вашу думку, Ви досвідчили духовного зростання?
Якщо говорити про досвід духовного зростання, то важко щось сказати, бо кожен день війни і є днем зростання. Хоча в такі дні зростання були моменти, коли все моє нутро кричало Господу дати. Господь, з рештою нас залишив. Я не погоджуюся з такими думками, наприклад, що ця війна для того, щоб українці навернулися, бо вони дуже грішний народ. Це не моя віра. Я не вірю в Господа, який карає. Я вірю в Господа, який дуже близько. Я вірю в Господа, який з нами, коли ми сиділи в коридорах, коли ми ночували в жахливому підземеллі. Я вірю в Господа, який з нами плаче. Особливо тоді, коли є дійсно над чим плакати. Духовне зростання – це, мабуть, усвідомлення того, що кожна моя хвилина – це дуже конкретний дар від Господа. Якщо я ще прокинулася, значить, для мене є робота. Знаєте, є такі моменти, якими точно б хотілося поділитися за цей рік, в який Господь мене дуже підтримував і зараз підтримує. Рік тому, 16 лютого 2022 року, єпископат України оголосив день молитви й посту. Ми були в монастирі й вирішили в Zoom організувати молитву Розарія для родин, молоді, волонтерів. І ми ось зібралися близько 25 осіб у прямому включенні й молилися Розарій. І на закінчення запропонували зібратися ще завтра. І так продовжувалося – завтра і завтра. З того часу о дев’ятій годині вечора ми вже більше року збираємося на молитву Розарія в Zoom. Спочатку це були тільки українці, потім через два дні приєдналися сестри-назаретанки з Польщі, далі сестри скинули посилання для родин з Товариства Пресвятої Родини в Польщі, потім приєдналися сестри з Америки. І оце усвідомлення того, що молитва робить чудеса, того, що є люди, яким не байдуже, що з нами, й це духовне зростання відбувається кожного вечора, коли ми підключаємося і кажемо, що у нас є світло, Інтернет, будинок, що для нас ще є завдання, означає, що ми маємо за що Богу дякувати. І в такі моменти розумієш, що твоє життя взагалі не належить тобі. І якщо Господь Бог дарує тобі прожити цей день, значить кожен день треба використати максимально, щоб зробити багато добра, щоб зміцнювати та укріплювати свою віру. Отож можна переконатися – що б у нас не відбувалося, як би важко не було, скільки б сліз не проливалося і на які б важкі похорони ми б не їздили, Він поруч і не залишає нас. І, мабуть, у цьому й полягає духовне зростання, щоб бути свідомим того, що Господь Бог близько, дуже близько.
Ви належали до однієї з перших група, яка рушили з гуманітарною допомогою на деокуповану Київщину. Не боялися?
Що з того часу найчастіше пригадується? Тоді було два буси, їхав директор «Карітас-Спес» Київсько-Житомирської дієцезії отець Віталій Умінський з волонтерами. Наступного дня після поїздки на деокуповану Київщину Президента України ми мали туди їхати. Так, було ризиковано. Мали їхати лише чоловіки – директор і два волонтери. Раптом я запитала, чи можу поїхати з ними. І я поїхала як фотограф. Про ту поїздку я навіть мамі не зізналася. Пам’ятаю дорогу, пам’ятаю, як виглядала Житомирська траса. Пам’ятаю, коли все було перекрито і ми доїхали до повороту на Ворзель, і нас супроводжували військові. Важко було сприйняти дійсність. Такого ж не може бути! Це ж зовсім близько біля Житомира, це, напевно якісь фільми тут знімали. А потім, коли ми повернули на Ворзель, побачили згорілі танки, обгоріле тіло окупанта, я зрозуміла реальність подій. Вже потім ввечері я усвідомила, що на той момент просто заморозила свої емоції. Я їхала, фотографувала, намагалася бути корисною. Ми заїхали до Ворзеля, почали роздавати допомогу, розмовляти з людьми. Ці емоції відпустили мене ввечері. Прийшло усвідомлення, що я бачила, як це близько було… Як це могло бути, як це могло виглядати для Житомира, для мене, для моїх рідних, близьких, друзів…
Коли ми заїхали до Ворзеля, я була в захопленні від місцевих жителів. Ми виходимо, і побачивши біля будинку людей, кажемо, що привезли продуктові набори, їжу, може, вам треба? Треба сказати, що в Ворзелі тоді вже не було магазинів, бо вони були зачинені. І ці люди вони сказали, що в них є, і щоб ми їхали на наступні вулиці й там роздали. У мене тоді стиснулося в горлі. Ми привезли безкоштовні продукти, а вони кажуть, що у них є, їм вчора привозили. Так, справді, в ці перші дні було досить багато волонтерів і багато допомоги. Але як зворушувала ця турбота тих, хто пережив окупацію, про інших, це бажання поділитися з кимось, в кого, може, ще немає…
Далі ми заїхали в семінарію. Фігура Матері Божої лежала на підлозі. Ми побачили, що зробили окупанти в будинку семінарії. Храм був цілий, хоча вони в нього залізли через вікно, але не знищили сам храм. І я зрозуміла, що архієпископ Петро Мальчук, що там похований, справився зі своїм завданням і стеріг, наскільки це було можливо. В одному з будиночків на території семінарії були вибиті вікна.
Потім ми поїхали в Бучу та Ірпінь. І коли я переглядаю ці фотографії, які сама робила, часом важко повірити, що так було, що я це бачила, що це було майже поруч з нами. Ми об’їхали ці міста і навіть далекі села, роздаючи продуктові набори. Коли я бачила дітей, які прибігали, посміхалися, я думала собі, як ці діти тут вижили. Коли люди розповідали, що з їхніх сіл нікого не вбили та не зґвалтували, ми раділи разом з ними. Зараз, коли я їду з Житомира на Київ чи на Ворзель, і бачу ще не відремонтовані будинки, то пригадую той момент, коли вперше після деокупації побачила цю трасу. І знову ж таки укріплюється переконання, якщо Господь подарував нам можливість жити, то це життя треба прожити на максимумі. Треба по максимуму зробити добрих вчинків, треба по максимуму дбати про свою віру і треба на максимумі проживати кожну хвилину життя.
З огляду на Ваше служіння у єпископському суді Київсько-Житомирської дієцезії Ви часто маєте справу з труднощами та проблемами, з якими зустрічаються подружжя. Чого бракує подружжям для щастя? Чому, на Вашу думку, молоді люди так швидко сходяться і так швидко розбігаються?
По-перше, щорічні звіти, які ми подаємо, показують, що головною причиною/проблемою є відсутність здатності до виконання подружніх обов’язків. І вже потім як наслідок реалізація цього подружжя.
Всі щасливі родини однакові, а кожна нещасна родина нещасна по-своєму.
Жоден з цих судових процесів не схожий на інший. І немає стандартних процесів, щоб сказати, чому люди розлучаються. Людина, яка хоче укласти подружжя, повинна спочатку знати, до чого вона зобов’язується. Ясно, що в загальному можна говорити, що наречені мають ці знання, але це знання може бути інколи перекручене. Бо є неправильні приклади з дому. Так само є певна група причин, які ведуть до недійсності подружжя. Бо справа не в тому, щоб про подружжя знайти з енциклопедії, а мати в собі ієрархію цінностей, які стосуються прав і обов’язків подружжя, що виникають зі шлюбу. Більшість з нас живе в ментальності розлучення. Даються взнаки наслідки Радянського Союзу. Серед молодих родин часто є шлюби нетривалі й короткі.
Також, щоб шлюб був дійсним, повинна бути добра воля. І тут треба хотіти реалізувати цілі й мету подружжя. З цим також буває важко, бо можна зустріти подружжя, які виключають потомство. Зараз модно не хотіти мати дітей. Не просто відкладати народження дітей, а взагалі не мати. Так само, коли ми говоримо, що однією з причин визнання шлюбу недійсним є нехтування від самого початку вірністю в подружжі. Йдеться про те, що люди можуть, вінчаючись, вибірково трактувати певні складові шлюбу. Шлюб може бути визнаний недійсним тільки тоді, коли ми говоримо про момент укладення подружжя – ось молодята стоять перед вівтарем і обирають в подружжі те, що їм зручно. Вони будуть свою візію подружжя. «Ми можемо бути разом, але водночас відкриті на інші стосунки. Якщо щось не так, то розійдемося».
Тому важко сказати, про якусь одну причину, чого бракує подружжям для щастя. Я думаю, що кожному подружжю, яке розпадається, чогось іншого бракувало. Десь зрілості, десь вільності від патологій. Це важке питання, і я про нього можу говорити дуже багато.
Чому так швидко розлучаються? Тому що рішення про подружжя приймається надто швидко. Воно приймається необдумано, і те, що молодята потім розбіглися, є вже просто наслідком необдуманого рішення: бо так треба, бо це вагітність, бо ще щось… Для мене завжди було незрозумілим, як можна було довше бути нареченими, ніж жити в подружжі? Це означає, що коли люди зустрічалися, вони не були собою, не показували, якими вони насправді є, не подбали про те, щоб збудувати стосунки й показати, хто вони, та зрозуміти іншу особу. Бо часом людина себе показує, але інша сторона вміє прикидатися. Дуже розумним є рішення Єпископів України про принаймні тримісячну підготовку, про те, що за пів року майбутнє подружжя повинно прийти до настоятеля і повідомити про свій намір і протягом трьох місяців пройти катехизу. Бо тоді є шанс, що принаймні за цих пів року вони точно зрозуміють, чи хочуть вінчатися.
Максим Железницький
