На початку лютого прийшло повідомлення, що 26 січня Антон Пушкар, читач та меценат католицького журналу «Слово між нами», пропав без вісті під Бахмутом. А за кілька днів у Харків привезли його тіло – осколкове поранення несумісне з життям…
З працівниками видання «Слово між нами» Антона познайомила його мати – Олена Пушкар. Вона почала працювати в редакції наприкінці 90-х років. Спочатку перекладала тексти з англійської, потім – з російської на українську. До редакції з нею часто приходив її менший син Антон – такий же тонкий, як вона, лагідної вдачі, усміхнений і кмітливий.
У 2016 році Антона забрали до війська, боронив нашу землю під час АТО. Олена багато молилась за нього, присвячувала вірші (була поеткою). Антон повернувся за рік живий і здоровий. Почав працювати за фахом ветеринаром. Лікував котиків і песиків, робив операції на дому в господарів чотириногих. Не відмовляв нікому, за грошима не ганявся.
У першу п’ятницю 2019 року Олена, як зазвичай, поверталась до дому зі Святої Меси, з найближчого до її дому храму Святого Сімейства, що за кілометр до окружної дороги, а за нею відразу розпочинається її село – Мала Данилівка. Перетинаючи цю дорогу, по якій безперервно на швидкості мчать автомобілі, загинула не одна людина. Мав би тут бути означений пішохідний перехід, але руки не дійшли у відповідальних за це осіб зробити його.
5 січня минуло п’ять років з дня загибелі під колесами автомобілю нашої колеги Олени Пушкар. Вона злетіла до Господа, як голубка, з чистою після першоп’ятничної сповіді і Святого Причастя душею…
Після смерті матері Антон дбав про їхню велику родину: відремонтував хату, утримував 90-річну бабусю, батька-пенсіонера, молодшу сестричку, котра закінчувала навчання у ВНЗ.
З початком повномасштабної війни Антон пішов добровольцем на фронт. Спочатку був у Харківській територіальній обороні. Потім її приєднали до національної гвардії. Був молодшим сержантом мінометної роти. Наприкінці 2021 року Антон передплатив вперше «Слово між нами». Спочатку три номери отримав звичайною поштою. Потім попросив висилати журнал на електронку. Читав його у вільні хвилини. Тексти пропускав через себе. Вважав, що журнал дуже потрібний українцям.
«Перед друком сьомого номеру ввечері Віолета Сліж, котра відповідає за редакційну бухгалтерію, сказала мені, що зранку маємо заплатити 20000 грн. за друк, – розповіла співпрацівниця редколегії журналу Ірина Воловицька. – Грошей бракувало. Ми помолились і пішли спати. Вранці Віолета повідомила, що на рахунок редакції надійшов переказ на 20000 грн. і прислав його… Антон Пушкар».
Згадуючи колегу Олену та її сина Антона, захисника країни, Ірина сказала: «Мабуть, вони були готові до зустрічі із Господом, Вчителем і Другом віч-на-віч. Віримо у сопричастя святих, в те, що заступаються за нас перед Богом, перебуваючи там, де немає простору і часу».
Ось деякі з віршів Олени Пушкар:
Ти прийми оцю від мене вість
В день свого народження, мій сину:
Тепла плоть розплавиться, як віск,
Дух Господній тільки в нас нетлінний.
Зі збірки «Хліб насущний»
О Боже, до Тебе звертаюся нині,
(з дитинства я чув, що немає Тебе),
а зараз у вирві від вибуху міни
вдивляюсь у зоряне небо ясне.
Так дивно, що тут, на війні, де страхіття,
звичайне життя не вартує й гроша,
в далеких зірках, в мерехтінні привітнім
Тебе віднайшла моя спрагла душа.
Й чекаю від Тебе чудесного знаку –
якого? Не знаю. Лиш будь і зорій.
Ось чую наказ командира «В атаку» –
іду у нерівний кривавий двобій.
Можливо, цієї жахливої ночі
постукаю в брами одвічні Твої…
Та що це? Я плачу? Мій праведний Отче,
віднині не страшно вмирати мені.
Зі збірки «Пелюстка з Божого саду»
Збірки віршів Олени Пушкар «Хліб насущний» (2010 р.) та «Пелюстка з Божого саду» (2019 р.), видана посмертно, можна придбати за посиланням:
