Єпископ Леон Дубравський, ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії, видав Комунікат щодо Таїнства Примирення, у якому уточнив певні моменти про порядок служіння цього Таїнства та закликав священників до постійної готовності слухати сповіді вірних.
У своєму коментарі для CREDO єпископ розповів, що спонукало його видати цей документ і чому він вважає за необхідне приділяти сьогодні особливу увагу Таїнству Покаяння та Примирення.
«Під час своїх поїздок парафіями я переконався, що в нас є певна проблема з Таїнством Примирення і Покаяння. Це священник повинен чекати на пенітента у конфесіоналі, а не пенітент – шукати священника. Священник повинен прагнути примирити грішника з Богом. Не повинно бути такої ситуації, як, скажімо, у Німеччині, де людина, яка хоче сповідатися, мусить телефонувати священникові і спеціально домовлятися, щоб він прийшов. Христос ішов до людей і шукав їх, і цього ж навчив апостолів: ідіть по цілому світові та всьому створінню Євангеліє проповідуйте!
Зараз часто буває так, що священник дуже зайнятий різною діяльністю, а Таїнство Примирення при цьому немов трохи відсувається убік. Катехизи і зустрічі – це добре; але бачимо, що людей у Церкві не стає більше: залишаються старі бабці, молоді дедалі менше. «Не здорові потребують лікування, а хворі». Таїнство Примирення занедбується – і ми бачимо, до чого це, зрештою, призвело на Заході: у сповідальнях стоять швабри, а не сидять священники. Коли людина бачить, що у конфесіоналі сидить священник, це вже саме собою спонукає її; а коли вона бачить порожній конфесіонал – це знеохочує.
Іноді у парафіях виділяють на сповідь лише певні години: священник сповідатиме у такий-то час, і все. Але що робити, коли людина потребує сповіді просто зараз? Може, їй необхідно це саме тепер? На мою думку, священники повинні самі йти шукати грішників. Понад усі справи ми повинні ставити на перше місце Таїнства, встановлені Господом, і до цих Таїнств людей потрібно готувати. Років 30 тому, скажімо, перед Великоднем, я міг сидіти у конфесіоналі до першої-другої години ночі – люди все йшли і йшли, я вмикав їм на касеті запис іспиту совісті, вони стояли у черзі, слухали і підходили до сповіді. Я був тоді один на парафії; зараз нас, священників, більше, ніж тоді, – але ми дедалі менше сидимо у конфесіоналах. Коли ми сиділи там годинами, то й люди ставилися до сповіді інакше, серйозніше.
Я особисто чув скарги людей, які приїздили до храму, бо хотіли сповідатися, але не могли знайти священника. Якщо так буде – ми відучимо людей від сповіді, від необхідності сповідати гріхи, і вони занедбають це Таїнство, перестануть ставитися до нього серйозно, втратять усвідомлення своєї гріховності як такої, і ми, зрештою, підемо шляхом Лютера, який вважав, що сповідь не потрібна взагалі. Ось так і з’являються єресі у Церкві.
Таїнство Примирення лікує людину, особливо якщо до нього добре приготуватися. Зараз дуже модно ходити до психологів і психотерапевтів, розповідати усе їм, але потрібно пам’ятати, що психолог не відпустить тобі гріхи. Я не хочу сказати, що вони взагалі нікому не потрібні; але я хочу наголосити, що для нашого справжнього духовного зцілення необхідні Таїнства.
Бог дав священникові великий дар – право відпускати гріхи, і до нього потрібно ставитися серйозно та відповідально. Якщо священник це робитиме, люди йтимуть до сповіді, бо відчуватимуть у ній потребу, – а це дуже важливо. Колись до мене прийшов чоловік, який загалом 50 років свого життя просидів у в’язниці і з яким навіть священники боялися мати справу. Зрештою його направили до мене; ми з ним сіли, поговорили, випили кави, і він сказав мені, що хоче сповідатися. Ця сповідь тривала дві години, наприкінці ми обидва були аж мокрі, ну бо уявіть, людина просиділа у тюрмі 50 років і мусила розказати про весь цей тягар, який носила в собі. Для мене це був яскравий приклад того, як люди потребують сповіді; але якщо нас не буде на місці і вони муситимуть самі нас шукати, то не кожен буде це робити».
