Храм св. Миколая Кабмін вніс до реєстру пам’яток України. Коментар отця Павла Вишковського ОМІ

Храм св. Миколая Кабмін вніс до реєстру пам’яток України. Коментар отця Павла Вишковського ОМІ

Кабінет міністрів вніс київський храм святого Миколая до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Про це пише CREDO.

Як повідомляє Interfax із посиланням на представника Кабміну у Верховній Раді Тараса Мельничука, таке рішення було ухвалене у суботу під час засідання уряду. Зокрема, внесено об’єкти культурної спадщини національного значення (Миколаївський костел, будинок причту та Ансамбль Миколаївського костелу та будинку причту, розташовані за адресою Київ, вул. Велика Васильківська, 75) до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. У зв’язку з цим зазначені пам’ятки виключені зі списку пам’яток архітектури УРСР, що перебувають під охороною держави.

Отець Павло Вишковський ОМІ поділився з CREDO своїми міркуваннями про те, чи варто сприймати цей крок як певне зрушення у справі повернення храму католицькій громаді.

– Про стан нашого храму написано більш ніж достатньо. Все, на що спромоглася держава, яка відповідає за збереження пам’ятки архітектури, це виключити храм з одного реєстру (старого, ще радянського) й внести до іншого (нового). Тепер наш храм у Державному реєстрі нерухомих пам’яток України. Чим це допоможе врятувати й зберегти святиню – невідомо. Наближається зима; дах, вікна, стеля, стіни, фундамент та інженерні системи храму потребують негайного ремонту, на який грошей у держбюджеті воюючої країни немає. Наша парафія готова залучати кошти меценатів, але за умови, якщо храм буде в користуванні вірян – такі умови іноземних благодійників. А тим часом, поки влада демонструє свою «владність», унікальний храм, залишаючись об’єктом культурної спадщини лише на папері, продовжує руйнуватися. 

Ми вже давно довели і владі, і суспільству, що єдиний законний власник храму – це римсько-католицька парафія святого Миколая, як би хто не намагався переписати чи спотворити історію. Але ми вичерпали майже всі суспільно-правові можливості, щоб достукатися до совісті влади. За 30 років було зібрано тисячі підписів вірян, направлено низку петицій, укладено меморандум із МКІП, проведено безліч зустрічей, пресконференцій, запрошень, обговорень, дзвінків, повідомлень, листів, сотні публікацій у ЗМІ. У відповідь ми чули лише обіцянки й неоднозначні пояснення щодо передчасності, недоречності, відсутності правових механізмів, політичної складності та інші маніпулятивні тези. 

Процес повернення храму – яскраве віддзеркалення нагальних проблем нашої Батьківщини: корупція, занепад культури, віри, християнських цінностей на тлі прогресуючої секуляризації, консюмеризму та популізму. Нам добре відомо про ці негаразди, але суспільство, зранене комуністичним минулим, поки що не здатне на якісну самоорганізацію й потребує участі влади через впровадження державних програм спрямованих на виправлення помилок минулого, подолання історичної несправедливості та реституцію. Натомість, ми досі змушені існувати в традиціях замаскованого «совка», де влада асоціюється з пануванням, а суспільство перебуває у внутрішній еміграції. 

Здавалося б, війна мала би зачепити приховані струни соціальної відповідальності, віри, віковічних цінностей та справедливості, але на практиці ми бачимо інше. Українська держава володіє храмом за правом «успадкування» церковного майна, експропрійованого більшовиками у 30-х роках. Жахливо усвідомлювати, що в Україні досі діє законодавство УРСР. Якщо є сумніви – спробуйте знайти інші законні підстави для успадкування церковного майна державою. Що це, як не приховане слідування традиціям комуністичного режиму? Чи подолання наслідків радянського минулого обмежується лише перейменуванням вулиць? 

За 8 місяців свого служіння як настоятеля храму святого Миколая я переконався на практиці, що домогтися справедливості від влади – неймовірно складний, майже непідйомний виклик. Влада і справедливість – це антоніми, коли йдеться про визнання помилок й повернення награбованого комуністами майна. З 4 лютого ми чекаємо на внесення змін до статутних документів парафії, щоб мене де-юре зареєстрували її настоятелем. Чиновники відповідають нам відписками, що будь-які реєстраційні дії під час війни заборонені. 

Першого червня уряд мав передати храм у користування парафії, щоб ми мали змогу розпочати відновлення святині. Спочатку передача храму не відбулася «бо війна». Потім нам представили нові контраргументи, посилаючись на законодавчі перепони та політичні складнощі. Звідки й коли саме виникли ці перепони під час війни – невідомо, бо до 24 лютого жодних проблем не було, або ж нам про них не повідомили під час підписання меморандуму.

Переконавшись на практиці, що держава не має реального наміру ні рятувати храм самостійно, ні передавати храм нашій парафії – єдиному правонаступнику забудовника храму – я звернувся про допомогу до міжнародних інституцій. Впродовж останнього місяця Бог дав мені благодать двічі особисто зустрітися з папою Франциском і просити його допомоги у справі повернення нашого храму. Перед цим я звертався до представників Європарламенту та інших авторитетних осіб в Америці і Європі, і знаю, що вони комунікували з українською владою у цій справі. 

Наша парафія, як духовний і волонтерський центр обурена тим, що рф знищує і грабує наші території, а наша влада не повертає нам викрадену у нас святиню. Ми не втомилися й надалі будемо добиватися повернення храму. Маємо надію на Бога – єдиного справедливого суддю, бо «проклятий кожен, хто покладає свою надію лише на людей».

Схожі новини:

Поширити новину: