Пів року повномасштабної війни для українців стали ключовими. Це точка відліку для мільйонів родин, які приймали вибір: лишатися, виїжджати чи боротися. Цей вибір про збереження життя свого і найближчих, про ідентичність та право бути. Але здебільшого коли ми говоримо про фронт, який простягнувся з півночі на південь, ми уявляємо собі лінію ведення бойових дій позначену на мапі заштрихованими червоними смужками, ми чуємо, як цей фронт звучить, щодня читаємо новини про страшні руйнування життів і всього довкола. Ми знаємо, яке обличчя цього фронту, кадрами з Маріуполя, Бучі, Ірпеня, Харкова, Херсона і сотень міст, містечок, сіл та хуторів, в які вдерлась війна на танках і ракетах російської федерації. Цей фронт стримують Збройні Сили, і тільки завдяки відвазі та надзусиллям наших воїнів ми є як держава і як народ. Але чи можемо ми сказати, що в нас один фронт?
Про це пише Карітас-Спес Україна.
Ми бачимо, як пліч-о-пліч є згуртування всього суспільства, яке тримає й інші, менш помітні, але не менш важливі фронти: фронт волонтерів, фронт духовний та гуманітарний. Місія «Карітас-Спес Україна», завдяки підтримці міжнародної родини Карітас і партнерів із-за кордону, стали потужним гравцем гуманітарного фронту. За 6 місяців війни – це понад 2 мільйони людей, які отримали допомогу. Це всього лише 200 людей по всій Україні, які в 42 осередках годують, селять, роздають і втішають. Це 15 000 охоплених населених пунктів у 23 областях. У цій статті, ми пропонуємо помандрувати з нами Україною і подивитись, як це було.
Сімейні служіння заради людей і перемоги. Оксана й Володимир з Одеси
Оксана Українська, яка повністю відповідає за логістику гуманітарної допомоги від нашої Місії в Одесі та області, розповіла, що не впоралась би з роботою без підтримки чоловіка Володимира:
«Уже пів року минуло, просто не віриться, але я жодного разу не пожалкувала, що залишилася в Одесі. Бували періоди максимальної тривоги за дітей. Завжди в голові залишалось запитання: коли ризики будуть максимально великі й доведеться вивозити дітей? Без чоловіка точно не справилась би. Його працездатність та витримка допомагали сконцентруватися і продовжувати працювати. Смішно, але іноді донька може сказати, що відтепер ми й удома розмовляємо про роботу».
Євген і Богдана з Вінниці
За словами Богдани Маркевич, дружини директора «Карітас-Спес Вінниця» Євгена Маркевича, спільна робота в «Карітас-Спес» – приблизно те саме, що дати вінчальну обітницю бути поруч у горі й радості, у здоров’ї й недугах. Війна збільшила обсяги й без того насиченої роботи, тож Богдана стала допомагати чоловікові, попри роботу лікарки і тотальну зайнятість на «основній» роботі.
Богдана з Євгеном опікуються соціальним гуртожитком. За ці пів року війни через їхні руки пройшли сотні історій. Родина розповідає, що часом ці історії дають силу служити ще ревніше. Робота подружжя не закінчується в офісі о сьомій вечора. Друге дихання постійно відкривається під час вечері за розмовами про майбутнє «Карітас-Спес» у Вінниці.
«За пів року я не пам’ятаю, щоб було по-іншому, – поділилася Богдана. – Ми настільки навчилися координувати все. Ідеї, плани та мрії стартують у нас із дому, з вечірнього часу. Утримує все це любов, віра та взаємоповага. “Карітас-Спес” дав нашій родині новий поштовх у житті, і у наших взаєминах. Ми як сім’я стали ще сильнішими. Це така безумовна підтримка, взаємовиручка, допомога. Ми навіть частіше стали казати один одному: “Я тебе люблю”. Навіть наша трирічна донечка Анюта вже справжня волонтерка. А найбільше мене зворушує, коли я бачу як дбають одні про одного старші подружжя, коли розумію, як тяжко давалося їм рішення про евакуацію. Мене дуже зачіпає, коли я бачу, як родини разом переживають цей нелегкий час, коли бачу єдність і любов, то вірю ще більше, що ми все здолаємо».
Володимир і Юлія з Харкова
Війна гартує дух людей. У подружжя Юлії та Володимира з Харкова немає часу на сентименти. Місто обстрілюють цілодобово, діяти треба рішуче і швидко. Ця родина – це наші герої. Вони здійснюють виїзди в район Північної Салтівки, завозять їжу та медикаменти людям у напівзруйнованих будинках. Для багатьох відважна пара єдина, хто взагалі приходить до них.
«Було страшно, коли в будинок навпроти прилетів снаряд. Але для нас дім є дім, де все рідне. Ми живемо на першому поверсі й забили фанерою вікна, – розповіла Юлія. – Із чоловіком розвозимо допомогу на Північну Салтівку, обходимо лежачих людей, які не можуть вийти й навіть купити собі хліба. Вони залишились абсолютно самі, бо їхні діти поїхали. Те, як вони дякують, неможливо передати словами.
Що не дає занепадати духом серед руїн? Коли ми розвозимо допомогу, вмикаємо в машині музику. А що, комусь буде краще, якщо ми похнюпимо носа? Коли ми на позитиві, то несемо людям не тільки продукти, а й гарний настрій».
Андрій і Наталія з Павлограда
Родину Андрія Пахомова, який долучився до служіння Місії «Карітас-Спес Україна», можна вважати двічі переселеною. Чоловік разом із рідними у 2015-му році переїхав до Павлограда з Донецька. Власні поневіряння підсилили бажання допомагати вимушеним переселенцям з окупованих регіонів. Пахомови організували невеличку волонтерську команду зі своєї родини. Андрій поділився: така робота подарувала йому багато знайомств і згуртувала його близьких навколо спільної справи.
«Перша фура з гуманітарною допомогою була для нас великим святом. Роботи у нас із дружиною на той час не було, ми всі сиділи в новинах. Масштаб війни був для нас зрозумілий одразу, але ми вирішили, що нікуди їхати не будемо. Ми знаємо як це переїжджати і як війна може наздоганяти знову.
Знайшли знайомих у всіх сферах. Спочатку нам надали транспорт, потім допомогли з паливом. Ми залучили поліцію, щоб вони своїм транспортом допомагали возити гуманітарну допомогу. Куди нам тепер тікати? У нас тут гуманітарна робота та підопічні. На кого це все залишати?».
Служіння отців проти війни
Священники, які на базі своїх парафій організували допомогу від нашої Місії, бачать, як Бог турбується про людину через таку допомогу. Для отця Марека Лісовскі Господь проявився в тому, що йому вдалося організувати масштабну гуманітарну допомогу в Дніпрі.
«Наш головний логіст Віталій Паздрій став для мене правою рукою Бога, коли я заповнив анкету за організацію осередку, – розповів отець. – Потім мені потрібно було знайти людину, яка б допомагала. Я пригадав, що за пару днів до того до мене заходив парафіянин Сергій і казав, що він шукає роботу. Я зателефонував Сергію і покликав його на допомогу. Це був другий знак Бога. Далі треба було знайти склад для збереження гуманітарних вантажів. У неділю я зробив оголошення для парафіян, а вже в понеділок один із них запропонував безкоштовний склад. Це Дія Бога, Його Провидіння, що так усе склалося».
Отець Єжи із Запоріжжя поділився, що спершу був перфекціоністом і хотів робити все досконало, проте згодом став мудрішим і відпустив ситуацію. Отець вважає, що потребуючих людей завжди буде більше, ніж наявних ресурсів, тому, окрім видачі гуманітарних наборів, проводить богослужіння та релігійні зустрічі для бажаючих.
«Я завжди вірю людям і сподіваюся, що ми дійсно допомагаємо тим, хто цього потребує. Іноді в людей проявляється егоїстичне начало, і вони беруть, не дякуючи. Але Ісус хотів розмножувати хліб поміж людей, зцілювати їх і звільняти від злих духів. Ми стали проводити зустрічі, коли можемо просто бути з людьми. Я просто розповідаю про Доброту Бога, Його Благу Вість. Багато людей, які приходять до нас, знаходять душевний спокій. Господь у такий спосіб шукає своїх».
Подвижництво на Західній Україні
Закарпаття
«Карітас Святого Мартіна» («Карітас-Спес Закарпаття») Мукачівської дієцезії Римо-католицької церкви з початку війни організовує притулки для переселенців, намети обігріву на кордоні, благодійні кухні. Гуманітарна допомога надається внутрішнім переселенцям і жителям охоплених війною областей України. Більше про роботу «Карітас Святого Мартіна» нам розповів директор цього благодійного фонду Федір Фегер:
«24-го лютого ми не могли отямитися. Перші дні були найтяжчими. До війни мали орієнтовно 50 різних інститутів: 13 соціальних кухонь, 14 дитячих садків, включно з ромськими населеними пунктами, чотири реабілітаційні центри, шість дитячих будинків сімейного типу, свічкову майстерню для людей з інвалідністю у 13-ти осередках по Закарпаттю. До початку війни “Карітас-Спес св. Мартіна” проводив багато роботи, тож я не міг уявити, що буде далі. Я залишився майже сам, адже чотири колеги поїхали, але Бог розпорядився так, що в перші дні російського вторгнення до мене в офіс прийшло сім нових волонтерів.
Нам постійно дзвонили карітасівці з інших територіальних осередків, просили надати житло переселенцям, тож це стало нашим першим завданням. Ми знайшли 33 житлових приміщення (порожні парафії, гуртожитки, дитячі садки). Наступним етапом для нас було служіння на кордонах. Разом з угорським «Карітасом» облаштували намети для обігріву на п’ятьох пунктах з обох боків, а також організували соціальну кухню на вокзалі вмісті Чоп. Із середини березня прийняли вже перші вантажівки з гуманітарною допомогою. За пів року до Мукачева їх надійшло понад 200. Ми знайшли 16 складів у Закарпатському регіоні.
Наразі в наших центрах сукупно залишилося 550 людей із 1250 осіб, на яких були розраховані місця. Багато людей проїжджали через нас транзитом, вирушаючи за кордон. Нас теж кликали, але ми відповіли: «Навіщо їхати нам, коли саме до нас приїжджають люди?».
Львів
Львів став транзитним центром для Місії «Карітас-Спес» у Західній Україні. Склад у Львові прийняв найбільшу кількість гуманітарних вантажів. До Львова заїжджають вантажівки гуманітарної допомоги, а звідти вантажі курсують по всій Україні. Перші тижні команда «Карітас-Спес» у Львові фактично жила в машинах і спала на ходу, надаючи гуманітарну допомогу людям, які напливом їхали до кордонів з усієї України. Команда надавала місця для ночівлі, продукти й медикаменти великій кількості українців, які виїжджали за кордон.
Уже пів року «Карітас-Спес Львів» не лише забезпечує допомогою всю Україну, але й продовжує опікуватись локальними проєктами: кухнею для бідних, центрами для переселенців, дитячими будинками сімейного типу та всіма соціальними програмами, які діють на території Львівської Архідієцезії.
Луцьк
Луцьк для Місії особливий, адже ми маємо там два потужні осередки допомоги переселенцям – дієцезіальний «Карітас-Спес Луцьк» на чолі з о. Романом Бурником та парафіяльний «Карітас-Спес Луцьк парафії св. Петра й Павла», який організував о. Павло Хом’як. З перших днів повномасштабного вторгнення росії на територію України в парафіяльному осередку кипіла волонтерська робота: готування гарячих обідів для потребуючих, ліплення вареників, плетіння маскувальних сіток. З другої половини березня команда «Карітас-Спес Луцьк парафії св. Петра й Павла» разом із дієцезіальним «Карітас-Спес Луцьк» відкрила пункт допомоги на залізничному вокзалі в Ковелі.
Команда «Карітас-Спес Луцьк» із середини березня стала приймати гуманітарні вантажі, і з того ж часу активно займається наданням допомоги в місті, співпрацює з Луцькою районною радою, завдяки чому робить виїзди в населені пункти всієї області. Луцькі осередки «Карітас-Спес» співпрацюють і проводять активну роботу на Волині, яка прийняла понад 70 000 вимушених переселенців.
Чого досяг Карітас у «серці» країни
Житомир
Діяльність команди «Карітас-Спес Житомир» не сильно змінилася в порівнянні з довоєнним часом, але стала набагато масштабнішою. Сестра Франциска Туманевич, яка стала займатися логістикою, розповіла, що протягом пів року щомісяця відчувала себе по-різному, адже обов’язки постійно змінювались. Якщо на початку війни всі діяли так, як уміли, то з плином часу сформувалася команда осередку, а завдання сестри стали більш координаційними.
«Зараз моя роль – здебільшого бути в тіні й коригувати певні речі. Я повернулася до основної роботи в єпископському суді й багато чого можу делегувати. Є люди, які розуміють із півслова, зловили хвилю “Карітасу” і з волонтерів стали працівниками. Моя особиста логістика звелася до мінімального керування, бо ми вже маємо налагоджену систему, структуру, новий офіс.
Зараз фізично я більше в єпископському суді, але моє серце завжди з “Карітасом”. Увесь цей час мене наповнювала ясність того, що ми є корисними. Ця ясність не давала часу на паніку. Ми робили добро там, де були, з бажанням використовувати свій ресурс усюди, де цього потребували люди».
Київ
У Києві велика регіональна команда «Карітас-Спес» на чолі з Олегом Овечко одразу відреагувала на кризу й зусиллями працівників організувала логістичні коридори з Києва до Харкова, Чернігова та Чернігівської області.
«З першого дня було дуже багато праці, тож не лишалося часу звертати увагу на небезпеку, – розповів Олег. – Якщо з нами Бог, то хто проти нас? Так ми молились і працювали, працювали й молились.
Створили три гуманітарних хаби в Києві, Рівному, Львові та Чернігові після деокупації. За перші півтора було завезено й розподілено понад 150 гуманітарних вантажівок із-за кордону.
Моя команда – це коло однодумців, яких поєднує прагнення працювати на результат задля допомоги нужденним, яких у зв’язку з війною слало набагато більше. У цей складний час мені допомогла віра та моя команда, яка створювалась з тих, хто давно поруч, та тих, хто безмежно хотів допомогти. Сили мені дає молитва, з якої я починаю кожен ранок, та Божа підтримка».
Натхнення для професіоналів
Команда Національного офісу «Карітас-Спес Україна» на собі відчула труднощі вимушеного переміщення, коли одночасно треба думати про свої родини й налагоджувати потужну гуманітарну роботу. Про те, що дає сили служити, ми запитали працівників національного офісу Місії «Карітас-Спес Україна»:
Отець В’ячеслав Гриневич SAC, виконавчий директор Місії «Карітас-Спес Україна»:
«Мені дає сили служити усвідомлення того, що я не сам. Господь довірив мені це служіння через рішення Конференції єпископів. Отже, що б не діялося, Він поряд. Для мене це особистий фронт, який я маю тримати».
Віталій Паздрій, менеджер з логістики:
«Мене наповнюють віра в Перемогу, необхідність допомоги і вдячність потребуючих людей. Ми допомагаємо зберегти життя українців, і це також значний вклад у Перемогу, адже підтримка цивільних вивільняє ресурс для військової боротьби на передовій. Пишаюся, що несу служіння людям і Церкві».
Олена Нога, проєктна менеджерка:
«Останні півроку мене спонукає служити те, що мільйони українців зараз страждають. Упевненість, що це все тимчасово. Розуміння, що я щаслива, бо мої рідні та близькі живі й здорові. Вдячність сотням людей, які підтримують коштами, молитвою, присутністю.
Я точно на своєму фронті. Усвідомила це дуже чітко наприкінці другого тижня війни. Як і те, що витримаю обов’язково, бо мої діти мають жити в мирній і вільній країні. Разом із цим віддалась повністю на Божу Волю, і мені стало набагато легше».
Павло Лоскутов, економіст, директор таборів, операційний менеджер:
«Я наповнююсь, коли бачу на обличчі ближнього, який є в потребі, надію, спокій та впевненість у майбутньому – це додає сил служити. Нас усіх це об‘єднує. Бог створив кожну людину, щоб вона була щасливою. Тримаймося та довіряймо Богу, який ніколи нас не залишить».
Олена Шевчук,менеджерка проєкту Emergency Appeal («Реагування на надзвичайні ситуації та наслідки бойових дій в Україні»):
«На початку моєю силою руху був адреналін, страх та нестримне бажання допомогти людям. Я, як і багато інших, просто робила те, що було найбільш важливим. Тут і зараз. Часто по 20 годин на добу з однією думкою: треба швидше й більше. Зараз іноді здається, що немає ресурсів, сил, бажання, і тримаєшся лише на одній силі волі та каві. Але з кожним новим світанком відчуваю подяку за новий день – це значить, що я жива, мої діти в безпеці і я ще можу й мушу допомогти. Війна триває, наші міста кожного дня зазнають руйнації, та українці незламні. Багато з нас втратили близьких, житло, роботу, і це означає, що моя робота ще не закінчена. З вірою в Українців та ЗСУ!».
Тетяна Калініченко, комунікаційна менеджерка:
«Десь перші місяці три, здавалося, що тривав один безперервний божевільний день, коли ти робив перерву чотири години на сон. І так без жодного часу на зупинку. Тоді було тверде переконання, що від того, що ми робимо сьогодні, напряму залежить наша перемога. Бо ми закриваємо потреби цивільного населення, щоб не допустити гуманітарної катастрофи. Це відчуття важливості й давало поштовх до служіння нон-стоп. В голові було тільки – встигнути! Але потім прийшло розуміння, що є дійсним двигуном. Це не адреналін, чи будь-що зовнішнє, а глибоке переконання, що ми не можемо інакше. Ми – «Карітас». З нами в команді лишилися ті, для кого ця милосердна любов і є їхнім способом життя».
Отець Петро Жарковський, Президент Місії «Карітас-Спес Україна»:
«Кожна людина має право на самозахист, захист свого життя та своєї свободи, і ніхто не має права зазіхати на ці цінності. На нашу країну напали. Ніхто з українців не повинен бути байдужим до цього акту насильства. Не всі можуть взяти зброю в руки і йти обороняти Вітчизну на фронті, але кожен має бути на своєму місці – стати волонтерами, добродіями, меценатами, щоб активною діяльністю допомагати відбити ворога. Кожен має по совісті відповісти сам для себе, що він або вона робить, і що ще може зробити заради перемоги».
Ми перейшли цей рубіж у 6 місяців руйнівної війни, яка не тільки охопила фізичну територію України, а й проникла в наші серця, вплинула на цінності та дії. Когось вона зруйнувала зсередини, а в комусь утвердила позиції та принципи. Перед нашою Місією війна оголила нерв українського суспільства і зміцнила нас у намірах допомагати людям.
