Розмова з відомим проповідником, священником Товариства Католицького Апостольства (паллотини) отцем Вальдемаром Павельцем про його служіння під час війни на «Радіо Марія» та життя в столиці нашої Батьківщини – Києві.
Отче, від першого дня повномасштабної війни ви служите на «Радіо Марія». Що приніс вам цей досвід?
Справді, я на «Радіо Марія» – від 24 лютого, коли розпочалася повномасштабна агресія Росії проти України. Четвер – це мій ранок на радіо, відколи служу в Києві: від 9:00 до 12:15 я в ефірі. 24 лютого теж був четвер, і коли я усвідомив, що розпочалося, то хотів зателефонувати директорові радіо, отцю Олексію Самсонову. Але він мене випередив і зателефонував сам. Спитав: «Отче, ви сьогодні будете у нас?», – а я сказав: «Отче, а я сьогодні потрібний?» Відповідь, яку почув від нього, пам’ятаю досі: «Ви сьогодні потрібні як ніколи». Я зібрався й поїхав. Шість кілометрів від нашої парафії до радіо їхав приблизно півтори години. Це була неймовірна подорож, неймовірні затори, але я дістався і з того часу був на «Радіо Марія» майже 35 днів без перерви, тільки потім на кілька днів відлучився, щоб відпочити та відновити сили, розвантажити нервову систему.
На початку було дуже важко, нам телефонували люди, плакали, але ми домовилися з ними, що, перш ніж узятися за телефон, вони мають зупинити емоції, випити гарячого чаю або кави, очистити собі ніс і п’ять разів вдихнути на повні легені – а тоді можуть набирати номер. І так склалося, що люди пізніше телефонували – і ми їм додавали надії. Зараз також до нас телефонує багато людей, які тимчасово виїхали за кордон, утікаючи від бомбардувань і вибухів, які перебувають у Польщі й інших країнах, і вони діляться з нами пережитим, моляться. Ми мали свідомість, що, окрім молитовної функції, маємо виконувати ще й таку інформативну функцію, повідомляючи, де потрібно здавати кров, де є евакуація. Це теж було наше завдання. Зараз, у цій другій фазі війни, ми маємо ще й інше завдання: триває Великий тиждень, попереду святе Пасхальне тридення, тож ми стараємося йти за літургійним календарем.
За ці півтора місяця ми стали іншими. Які зміни Ви бачите в собі?
Для мене підготовкою до повномасштабного нападу Росії стала неділя 20 лютого, коли ми чули у храмах фрагмент із Євангелія про те, що Ісус запрошує нас почати любити своїх ворогів. І я з того дня почав молитися про те, щоб не сповнитися ненавистю. Мені, звісно, зараз важко любити ворогів, я не знаю, чи готовий їх любити за те, що вони коять, за їхні злочини, за геноцид українського народу, який відбувається на наших очах, за бомби, які падають на невинних людей. За Краматорськ, Бучу, Бородянку, Маріуполь та інші міста. Мені складно їх любити, але я знаю, що не повинен ненавидіти. Тому щодня молюся, щоб Господь забрав ненависть із мого серця, щоб я не почав їх ненавидіти, щоб не став таким, як агресор, таким, як вони.
У київській монашій спільноті нас троє, і кожен має свої клопоти. Я на радіо, отець Анатолій, настоятель парафії, керує справами допомоги волонтерам, отець В’ячеслав, як генеральний директор «Карітас-Спес», координує добру міжнародну допомогу, яка приходить через місію. Та хоча кожен і заклопотаний своїм, я ще більше став цінувати спільноту, своїх братів. Коли лягаєш увечері й не знаєш, чи прокинешся, то також починаєш цінувати своє життя, стараєшся задуматися на тим, як найкраще його пережити. І, звісно, взаємини з парафіянами, моїми друзями, близькими виходять на інший рівень. Зараз ми цінуємо тих, хто є поруч, і навіть крапка, яку люди пересилають в різних комунікаторах, вказує на те, що ми разом, що ми живемо, що хочемо зустрітися і маємо надію, що, коли закінчиться це страхіття, яке прийшло на нашу землю, зможемо знову нормально функціонувати.
Можливо, Ви можете розповісти про якісь неймовірні ситуації за цей час? Може, досвідчили якесь чудо?
Складно сказати, чи досвідчив я якісь чудеса. Може, чудом є те, що сталося тут, у Києві, коли так насправді окупанти були вже за сім кілометрів від центру з суботи на неділю на початку війни, але вдалося їх виперти звідси. Може, чудом є те, що посеред усіх ракет, які падали, жодна не влучила в місце, де я перебував. Може, чудом є це, що ми змогли прийняти на початку майже 40 осіб, які жили в нашому парафіяльному будинку, що ми могли їм допомогти і бути таким місцем, де вони знайшли безпеку. Може, чудом є те, що із сусідами, із якими до початку війни ми насправді не спілкувалися, ми зараз стали близькими людьми. Вони вдячні, що можуть бути разом із нами, ми дали їм місце, щоб безпечно ночувати, перечекати важкий період, який був на початку війни. Я думаю, це все може бути чудом, хоча, мабуть, у людському сприйнятті це скоріше збіг різних подій. Але в цьому моменті, у якому ми зараз перебуваємо, саме життя і те, що посеред є змога спокійно функціонувати і тішитися, – це також велике чудо, яке я щоранку досвідчую і щовечора за нього дякую.
Максим Железницький
