Ця розмова з ординарієм Харківсько-Запорізької дієцезії єпископом Павлом Гончаруком відбулась дещо раніше. Сьогоднішній день вніс корективи у нашу реальність та ритм життя. Однак теми, яких торкаємося, без сумніву, не втратили своєї актуальності.
Ексцеленціє, як ви переживали час Революції гідності?
Я їздив на Майдан, бо хотів бути солідарним із тими людьми, які не погоджуються, щоб їх принижували, кривдили, щоби злочинці й далі безкарно чинили злочини. Також це був вияв того, що я поважаю себе та інших людей і хочу, щоб у країні, де ми живемо, поважали гідність людини, її право на розвиток та справедливість.
Я приїздив, коли мені дозволяли обов’язки. Ми їздили на Майдан, щоб демонструвати та відстоювати право бути вільною людиною. Це не проти когось — це боротьба за гідність, за право бути! Коли я борюся за своє життя, це не означає, що я хочу когось вбити.
Майдан був місцем вільних і відважних людей. Вільних у добрі, взаємодопомозі, взаємному служінні, підтримці. Людина не шукала свого, а була такою здоровою часткою в цьому цілісному тілі, спільноті Майдану. Я вдячний Богу за цей досвід, тому що там я побачив, як можна практично відстоювати свою гідність, правду та справедливість, як не йти на помсту й агресію. У Маріїнському парку ми підходили до «тітушок», розмовляли з ними. Ми бачили страх, агресію, але намагалися говорити до них із любов’ю і турботою. Ми підходили також порозмовляти до поліціянтів зі щитами. Цей приклад показував, як можна добром і молитвою багато чого зупинити.
Останнє, що мені дуже припало до серця, — це щогодинний спів гімну України та молитва «Отче наш». Людей єднала, свідомо чи несвідомо, молитва до Бога, у якій вони вбачали силу. У міжконфесійну капличку, яка там була, приходило багато людей.
В останні дні здавалося, що буде кінець. У той час я мусив виїхати до Польщі. Пам’ятаю, як однієї ночі дивився телевізор і мав враження, що на моїх очах помирає Україна. Я молився Розарій разом із с. Люциною, яка тоді була на Майдані. Мені було дуже боляче. Раптом це все розсипалось і десь зникло, почався «світанок». Зникла та диявольська постава, що виявлялася в окремих людях. Однак цю перемогу одразу затьмарила окупація Криму і Донбасу.
Майдан на мене справив сильне позитивне враження. Бути відповідальним громадянином можна бути лише тоді, коли ти вільний і любиш.
Зараз, у час тривоги і страху, який ваш рецепт збереження спокою?
У мене є страх, такий природний страх — але він не домінує в мені. Це, думаю, ознака здорової психіки. Цей страх мобілізує мене до якоїсь активності. Найперше тут має долучитися розум, який підказує, до кого мені звертатися, а далі йде серце, яке спрямовую до Господа. Пригадую слова Господа, знаю, що Він тут. Я знаю, що Він усе бачить і мене захистить, не позбавить мене найбільшого дару, яким Він є сам. Я інтенсивно запрошую Бога у своє життя. Бог дає мені не спокій, а мир, який стоїть над цим страхом.
Я продумую різні сценарії, але без паніки. Немає знеохочення, немає бажання втікати — лише бути. Ким я маю бути у цьому всьому? Бог мені дає благодать вдячності, нагадує, щоб я був зараз із Ним, робив те, що від мене залежить, що є в моїх прямих обов’язках як єпископа.
Перш за все треба зберігати єдність із Богом у молитві, таїнствах, Святій Месі, остерігатись гріха та спокус, виконувати свої обов’язки тут і тепер. Бог на це конкретно дає благодать. От як зараз ми з вами записуємо інтерв’ю — і Бог дає на це благодать. Ми помолилися на початку, Бог нам дає цю благодать, після цього Бог дасть благодать на наступні справи; звісно ж, він не благословить на гріхи, а дає благодать сумління, яке мені докоряє. Я знаю, що Бог із нами, зі мною, що Він стоїть поруч. Коли прийде час рішень чи дій, я буду збагачений передусім Його присутністю і благодаттю. Тобто джерело — це Господь. Він і джерело, і мета. Усе промине, а мої взаємини з Ним, які Він збудував, лише зміцняться і збільшаться.
На вашому персні медальйон св. Бенедикта. Що це для вас значить?
Перстень св. Бенедикта і нагрудний хрест мені дав мій попередник — єпископ Станіслав Широкорадюк. Він сказав, що колись у Римі купив їх для свого наступника. Так я їх отримав.
Для мене ця символіка —це своєрідна місія, знак, що через моє служіння має проявлятись міць Господня, міць Ісуса Христа. Це не я маю воювати і перемогти, а Бог має воювати та перемогти. Тобто Бог діятиме через мене. Я — такий «віслюк», на якому їде Ісус Христос. Ось уся моя роль. Головне — іти туди, куди Господь скеровує, і не скинути Його з себе. Цей перстень мені нагадує про це, він для мене — особливий.
Цього року вже минає друга річниця ваших єпископських свячень. Яким був для вас цей час? Можливо, ви вже трохи вивчили дієцезію, маєте певні ідеї для її подальшого шляху?
Два роки це замало і забагато. Одразу після свячень почалась пандемія, то треба було шукати і вирішувати; це трохи, можливо, зупинило пізнання дієцезії, але той час уже надолужений. Я зустрівся зі священниками, сестрами й монахами, вірянами. Уже більше дізнався, побачив більше, хоч і не все. У розмовах ми дійшли думки, що треба продовжувати те, що відбувалося, а там, де нічого не було — то започаткувати. Іде мова про євангелізацію через малі спільноти, створення біблійних груп, допомогу тим спільнотам, які вже є. Я переконався, що для євангелізації потрібні харизматичні особи, тому що не кожен може займатися сильною євангелізацією. І це ще більше спонукало просити Бога про покликання до священства й монашого життя, сповненого місійного духу, аби Бог дав харизматиків, які зможуть запалювати людські серця. Думаю, що це такий правильний, продиктований Господом шлях. Вірю в це, щоби не надіятись на себе, свої якісь навички. Ми розуміємо, що це в Божих руках, і просимо в Нього. Самі стараємось шукати і працювати, але просимо Бога про нові покликання. Люди спраглі Бога, шукають Його. Потрібно, щоби хтось їм цього Бога приніс.
Останнім часом відбуваються трансляції Мес із катедри. Що ви вкладаєте в цю ідею?
Ідея встановлення відеокамер і трансляції Меси чи молебнів із катедри постала як відповідь на потребу з початком пандемії. Я звернувся до чоловіка, який встановлював відеокамери в київській катедрі, він приїхав, створив кошторис для якісного обладнання, але це було задорого. Однак знайшлися добродії, які допомогли. Ми вже мали добру систему озвучення. Але ми не передбачали, не очікували, що наші трансляції будуть важливі для ширшого кола людей в Україні.
Через «EWTN» транслюється ефір, і в молитві можуть єднатися люди не тільки в дієцезії, а й за її межами, навіть за межами України. Для мене було приємним неочікуваним відкриттям і великим задоволенням, що під час Меси, Розарію з нами єднаються люди з окупованих територій. Завдяки цьому виникає єдність із тими, до кого я не можу поїхати, хто не може приїхати до нас. Це дуже добре, що в цей час пандемії, міграції, виїздів усе-таки існує єдність із тими, хто перебуває на окупованих теренах.
Яке слово хочете скерувати до наших читачів та вірян?
У мене лежить на серці таке слово: не бійтеся! Не бійтеся, ви не самі. Ви не покинуті Богом. Це час, коли потрібно ще сильніше звернутися до Нього, виразити свою любов і віру в Нього вірним виконанням Його заповідей і жити благодаттю, яка є зараз. Молитва, причастя, сповідь, добрі діла. Треба помічати, хто потребує допомоги чи підтримки. Вірити, що Господь — це Той, Хто переміг, а ми беремо участь у Його перемозі. Тому не бійтеся!
Амінь!
Розмовляла: Аліна Петраускайте
